I т. д. Так О. Енгельгардт співає панегірики "непитущому" російському селу, захоплюючись злодієм Костиком, який не просто злодій, не просто пияк, а ще й широка натура, й не просто широка, а ще ж артистична, в цій артистичності й виявляється народ: Костик сокиру вкраде, зразу проп'є — та ще й обкраденого пригостить! Артистизм "безодні", що тут іще можна не розуміти, і як не захоплюватися артистизмом...
Отак, бачте, спростовується і заперечується ефект мухомора на російському ґрунті.
VII. Ще зі шкільної лави пам'ятається твір невідомого автора XVII століття "Повесть о Горе-Злочастии". (Мені ось трапило до рук видання 1985 року, післямова академіка Д. Лихачова). Тут мовлено: "Человеческое сердце немысленно и неуимчиво". Цитата звідси так і просяться. "Не ходи, чадо, в пиры и братчины, не садися ты на место болшее, не пей, чадо, двух чар за єдину, не прелщайся, чадо, на добрых красных жен". "Не думай украсти, ограбити, и обмануть, солгать, и неправду учинить. Не прелщайся, чадо, на злато и серебро, не збирай богатства неправого..." "Не безчествуй, чадо, богата и убога, а имей всех равно по единому. А знайся, чадо, с мудрыми и с розумними водися, и з другими надежными дружися, которые бы тебя злу не доставили". Це з порад батька-матері своєму "добру молодцу". Але ж коли це який-небудь Васька Буслаєв та слухав свою матір, а не святкував свою споконвічну буслаєвщину! Коли це він слухав голос тверезого глузду! Коли виривався з моделі!.. І ось якийсь незваний брат — "зазвал его на кабацкий двор, завел его в избу кабацкую, поднес ему пару зелена вина и кружку поднес пива пьянова... хошь и упьешся, братец, допьяна, ино где пил, тут и спать ложи— ся... принимался он за питья за пьяныя и спивал чару зелена вина, запивал он чашею меду сладкова, и пил он, молодец, пиво пьяное, упился он без памяти и где пил, тут и спать ложился"— Долю свою й конем не об'їдеш, що більше конем править "Горе-
Злочастие": "а гнездо мое и вотчина во бражниках". Воно, Горе, розбило йому весілля, послало в кабак — "сошел он пропивать свои животы", і так глумиться й знущається Горе з цього блудного сина, що й не втямиш: поневіряється він волею Горя, чи Горе тому незнищенне, що на його вік-перевік вистачало, вистачає і вистачить бражників ("а гнездо мое и вотчина во бражниках"). І ще довго невідчіпне Горе править героєм ("молодец пошел пеш дорогою, а Горе под руку под правую, научает молодца богато жить, убити и ограбить, чтобы молодца за то повесили или с камнем в воду посадили") — аж поки той постригся в монастир. Амінь.
У післямові, аналізуючи "Повесть о Горе-Злочастии", академік Д Лихачов пише про те, що в руській книжності XI —XVI ст. віддзеркалились переважно ідеї вродженої долі, долі роду. А з пробудженням інтересу до людини вже кристалізується нове уявлення про долю — індивідуальну, коли доля прив'язується до людини в силу випадку чи з її особистої волі. І, мовляв, молодця явлено в повісті жертвою власної долі, і цю долю персоніфіковано як "Горе-Злочастие". І, мовляв, коли в родовому суспільстві народні уявлення про "судьбу-долю" неодмінно пов'язано з родовою, вродженою судьбою, й ці уявлення виникли у зв'язку з культом предків, то вони міняються в нових умовах, з розвитком індивідуалізму, ідеєю особистої долі, яка індивідуально властива тій чи іншій людині, долі не вродженої, а начебто навіяної збоку, і в характері цієї долі винуватий сам її носій.
На мою думку, і так — і не так, бо це таки винуватий носій, з нього знімати вину не можна, але ж... ніяк не забувається стаття академіка Д. Лихачева з ж. "Новый мир", надрукована через десять років після статті про "Горе-Злочастие" під назвою "Нельзя уйти от самих себя...", і в цій статті автор пише не про те, що нинішні великороси-індивідуали повинні б відійти від своєї індивідуальної ментальності (звичайно, і про це теж), а пише все— таки про те, що народові годилося б бодай трохи позбутися своєї споконвічної ментальності. Отже, перечитуючи його статтю десятирічної давності, я так само вписую героя повісті в контекст тотального народного характеру, як вписую Ваську Буслаєва чи Єрмака, бо, звичайно, герой "Повести о Горе-Злочастии" індивідуал, але ж він міцно і знайомо вмонтований у контекст народного характеру — таки тяжіє до "культу предків", і тут етнос і його окремий представник, як завжди, приречено єдині... "нельзя уйти от самих себя...", та вже бодай трішки обнадійливо, що задумуємося над цією біганиною від себе — в ім'я самих себе... знову ж таки — тільки в ім'я самих себе... чи не тільки?
VIII. З давньоруської літератури добре відомий жанр усіляких повчань-звернень до простолюдинів, які можна б назвати морально-етичними напучуваннями-бичуваннями. Скажімо, відоме "Повчання Мойсея про надмірне п'янство". Мойсей — новгородський ігумен, помер у 1187 році. Ігумен Мойсей гнівно осуджує пороки (які, звичайно, не дають увійти в царство небесне), пропагуючи: "сну свое время и мера, желанию пищи и время, и мера, и питью свой срок и умеренность, потребности женщин время и мера... насколько больше нас кони, насколько быстрее нас пес, а каждый из этих животных, как видим, в еде и питье пренебрегает обжорством... а на избыток желанья узду налагать воздержания..."
Зрозуміло, не було б предмета розмови — не було б і самої розмови, не було б пороків — не було б пророків для їхніх бичувань, не було б порівнянь пастви з тваринами на користь таки тварин, поміж яких і не треба проповідувати "узду воздержанья".
Ось "Повчання мудрого єпископа Білгородського", яке начебто належить єпископу-філософу Григорію з підкиївського Білгорода, жив приблизно тоді ж, що й новгородський ігумен Мойсей. Мудрий пастир Григорій — він рече й мудре повчання, сказати б, непроминального значення, і, знову ж таки, не було б предмета розмови — не було б самої розмови, та що діяти пастиру, коли паства не своїй людській подобизні належить, а пороку, з непередаваною щирістю і втіхою служить пороку, себто дияволу? І єпископ Григорій викриває та звинувачує з традиційним — з часів сивих по нинішні часи — пафосом, який і в даному разі так і хочеться порівняти з біблійним бісером. Актуальне повчання — як для Росії Єльцина, так і для України Кучми.