Під час хмільного застілля цар — о, ця знаменита широчінь російської вдачі, безмежність загадкового російського характеру – міг собі дозволити й ось такий веселий жарт: "у нападі буйних веселощів Іван IV облив якогось опричника вогненними щами і, милосердний, — щоб полегшити страждання бідоласі, який конав від опіків, — заколов його ножем, і тим часом молодецьке застілля тривало... А ще володар втішався й іншими забавами, поміж яких особливо шанував таку: людину, яка підлягала осуду, зашивали в ведмежу шкуру — й цькували собачою зграєю до смерті".
(У своїх відомих "Записках про московитські справи" С. Герберпггейн так писав про його діда, великого князя Івана ПІ: "Во время обеда он по большей части до такой степени предавался опьянению, что его одолевал сон, причем все приглашенные были меж тем поражены страхом и молчали... для женщин он был до такой степени грозен, что если какая из них случайно попадалась навстречу, то от взгляда его только что не лишалась жизни").
У січні 1570 року, увійшовши каральним походом у Новгород, Грозний відбув богослужіння в соборі Софії, потім — урочистий обід у палатах архімандрита, де Іван IV разом з опричниками добре набив утробу, та добре захмелив мізки, та й скомандував своїм головорізам: "Гайда!" — і почалася вікопомна новгородська різня... Ох уже ця загадкова душа, яка, бачте, й не накинеться на іншу, не менш загадкову душу, поки не помолиться та не поб'є поклони в святому храмі, а потім ще ж і нажереться в гостях душа хазяйської дармовинки, а вже далі, на десерт, і подавай її вурдалачому єству ще й гарячої братньої крові з перетятого горла, а потім вона знов, стражденна, проситься до святого храму, щоб там ревно молитися й бити земні поклони, о, загадкова душа — що царська, що холопська!
А хіба на схилі свого віку цар-параноїк Іван не каявся у гріхах? Каявся, бо ж добре усвідомлював, що його життя — це не тільки постійні нічні оргії з непомірними питтям, жертям та вбивствами, а й життя його — це безумна кривава оргія; усвідомлював, що винен в "обьядении и пьянстве", а також в "убивстве", "душею осквернен", "разумом растлен и скотен умом", "Каинового убийство прошед", відзначився "граблением несытного богатства". Та, мабуть, не всі гріхи можна було відпустити цареві, то сказано йому було ходити до храму Божого, і збудували йому на Кремлівській стіні навпроти входу до храму Василя Блаженного невеличку "башенку", сидячи в якій, і слухав порфироносний прихожанин богослужіння. На схилі ж свого віку він навіть хотів не те що втекти, а виїхати — як політичний емігрант — до Англії, мав з цього приводу таємні перемови з англійською королевою Єлизаветою. Та чи можна втекти від скоєного, від Росії? Він би скоєне і Росію носив би з собою і в Англії. Не можна емігрувати від самого себе.
Життя Івана IV — таки як нічна безумна й п'яна оргія. Помер він — як на теперішні мірки — доволі молодим: лише 54 роки. Жив — як пив, і пив — як жив. При ньому царство-государство було як велика п'яна обитель, а не якісь там окремі п'яні обителі, а не якийсь там один Звенигородський Савво-Сторожевський монастир, який він красномовно бичував: "А на Сторожех до чего допили! Тово и затворити монастиря некому, по трапезе трава растет". Хіба ж не без знання реальної дійсності, хіба ж не без щирого таланту сказано: "по трапезе трава растет!" І це батькував він, п'яний маньяк — настоятель великої п'яної обителі-Русі, котрий, як уже згадувалося, хворобливо каючись перед безоднею небуття і все ж таки по-християнському сподіваючись на порятунок душі, і сам себе бичував, будучи винним в "обьядении и пьянстве"... Помер, а від усієї історії Росії таке враження — наче то впродовж століть тривало й тривало терористичне правління Грозного-Лютого, що то історія з одного, здавалося б, неправдоподібного моноліту, ото хіба що невідомо, з якої причини мінялися імена правителів-самодержавців, які камуфлювалися то перуками, то кринолінами, то клинцюватими борідками, то френчами.
"Слово про Хміль" Кирила, філософа словенського, існує в давньоруській літературі давно, поміж інших "слів" ("Слово про рахманів", "Слово про погибель Руської землі", "Слово про князів" і т. д.). Можна сказати, що це монолог непоборного Хмелю — до всіх і завжди, хоч, звичайно, це "слово" проголошувалося в конкретний час до конкретних людей. У своєму монолозі Хміль звертається до священиків, до князів, до бояр, до слуг, до купців, до багатих, до бідних, жінкам також радить — не водитися з ним, бо він сильніший від усіх плодів на землі, бо він від племені великого і багаторідного, мати ж його — Богом створена. Хміль застерігає — п'янство князям та боярам землю спустошує, а людей достойних і вільних та майстрів у рабство повертає, а якщо хто п'яний помре, то сам собі ворог і вбивця, і причастя його ненависне Богу.
Звучав та звучить вічний і справедливий монолог Хмеля, і цей монолог виголошують не тільки непитущі, а й питущі, причім, цілком можливо, питущі проголошують ще з більшим пафосом та знанням справи, бо ж садомазохістська хіть трохи посамобичуватися, щоб потім — еге ж, очищеному! — знову впасти у блуд п'янства, а далі — знову в блуд самобичування, і т. д., а все те — загадкова душа, що ніяк її не впросиш і не вблагаєш, не навернеш на путь істини ні заклинаннями, ні молитвами, ні такими от химерно своєрідними очищеннями.
Як то мовиться, говори хоч до гори!.. Оце по-нашому "говори хоч до гори" цікаво потрактовано як акт самоусвідомлення в "Братах Карамазових" Ф. Достоєвського. А саме — у обвинувальній промові прокурора Іполита Кириловича на судовому процесі. Зокрема: "Платить мы ужасно не любим, зато получать очень любим, и это во всем. О, дайте, дайте нам всевозможные блага жизни (именно всевозможные, дешевле не помиримся) и особенно не препятствуйте нашему нраву ни в чем, и тогда и мы докажем, что можем быть хороши и прекрасны. Мы не подлы, нет, но, однако же, подавайте нам денег, больше, больше, как можно больше денег, и вы увидите, как великодушно, с каким презрением к презренному металлу мы разбросаем их в одну ночь в безудержном кутеже... мы натуры широкие, карамазовские — я ведь к тому и веду, — способные вмещать всевозможные противоположности, и разом созерцать обе бездны, бездну над нами, бездну высших идеалов, и бездну под нами, бездну самого низшего и зловонного падения. Вспомните блестящую мысль, высказанную давеча молодым наблюдателем, глубоко и близко созерцавшим всю семью Карамазовых, господином Ракитиным: "Ощущение низости падения так же необходимо этим разнузданным, безудержным натурам, как и ощущение высшего благородства", — и это правда: именно им нужна эта неестественая смесь постоянно и беспрерывно. Две бездны, две бездны, господа, в один и тот же момент — без этого мы несчастны и неудовлетворены, существование наше неполно. Мы широки, широки, как вся наша матушка Россия, мы все вместим и со всем уживемся!"