111. Московські преса і телебачення сьогодні переповнені подіями в Таджикистані, тими бойовими сутичками, які йдуть на кордоні з Афганістаном. І хоч М. Горбачов після ганебної багаторічної війни вивів російські війська з сусідньої держави, проте нині ця "афганська" війна знову спалахнула й точиться вже на таджицькій території, по кордону на річці П'яндж. Поки що — з перемінним успіхом. Численні московські геополітики та генерали по-своєму обґрунтовують необхідність утримувати кордон Росії (камуфлюючи — кордон СНД) саме по річці П'яндж, бо ж не випадає великій державі носитися з кордоном, як дурневі з писаною торбою. Тому-то й підтримують місцевий комуністичний і проросійський уряд, збройною силою борючись із опозицією, дестабілізуючи сусідню державу. Але до яких пір можна дестабілізувати? Невже свіжий кривавий афганський урок так нічого й не навчив? Бо коли зважити на урок, бо коли спробувати заглянути в завтрашній день, то, звичайно, доведеться надати можливість таджицькому народові самому вирішувати свої внутрішні справи, свою долю, а кордон так званого СНД, себто Росії, таки забирати з ріки П'яндж, і це буде зовсім не акція дурня з писаною торбою, а вимушена розумна акція. Ось тільки ж — куди нести кордон? Справді, куди? Та й тільки почни носити кордони — не наносишся, бо Азія не захоче знати нав'язаних їй рамок. Азія — це таки не Балтія.
В цьому живому контексті завжди живої історії повчально заглянути в не таке вже далеке минуле, а саме в те минуле, коли Росія й несла свої кордони в напрямку річки П'яндж.
1913 року в Ташкенті надруковано нарис "Туземцы раньше и теперь" (вказується: "печатано с разрешения Начальства", еге ж, з великої літери). Нарис написано на прохання тодішнього генерал-губернатора Туркестанського краю, належить нарис перу В. На— лівкіна, котрий, можливо, був очевидцем подій. До характеристики російської ментальності — ось дуже промовиста цитата, щоправда, мало чим відрізняється від подібних інших. "Наше поступательное движение из Оренбурга и Омска в недра Средней Азии, продолжавшееся в течение нескольких десятков лет... постепенно приобрело все более и более энергичный и победный характер... до конца всего периода этих завоеваний носило на себе отпечаток чего-то стихийного, рокового. Нас влекла сюда та "неведомая сила", которую, возможно, вернее было бы назвать фатумом, неизведанной исторической судьбой, потому что мы шли и пришли сюда случайно, без зрелого обдуманного плана, без хотя бы немного разработанной программы наших последующих действий, без предварительного ознакомления с географией страны, с языком и бытом туземного населения, настроенного против нас безусловно враждебно, как к завоевателям и неверным".
Автор нарису "Туземцы" В. Налівкін — один з багатьох учасників "поступового руху", який Росія здійснювала впродовж століть на всі чотири сторони світу від свого протоядра — Московії. І він мислить та узагальнює майже так само, як мислять та узагальнюють усі інші учасники цього "поступового руху", в тому числі й його національно-філософське забезпечення в особах О. Пушкіна, Ф. Достоєвського та інших патріотів, котрі сповідали колись чи і тепер сповідують якусь особливу месіанську роль російського народу і якусь подвижницьку роль Росії у світовій історії. Щоправда, не вповні це усвідомлюючи, щоправда, з посиланням на якусь метафізичну рокованість зіграти ці ролі, бо їх конче треба зіграти, такий Божий промисел. Бо коли не російський народ і не Росія, то хто ж?! Як бачимо, навіть В. Налівкін, якого начебто й не зарахуєш до національно-філософського забезпечення, насправді є таким стихійним індивідуальним забезпеченням, ген як він пише — "отпечаток чего-то стихийного, рокового", "неизведанная историческая судьба". Філософський інструментарій таки з неї, рідної "безодні" (Ф. Достоєвський), коли рушієм історичного процесу не просто бездумно береться до керування, а обґрунтовується "неведомая сила", себто — бісівщина народної ментальності. Хаос? Так, хаос, але це той хаос російського духу, котрий увесь час перебуває в стані вибуху, це його перманентний стан, і він прагне поширення — від свого московського протоядра, все далі й далі, підкорюючи все нові території і чужі народи, коли ці території і народи сприймаються не як якісь суверенні чи самостійні, а лише як матеріал для експансії та асиміляції, що неминуче мають бути спожиті й перетравлені російським духом — ось лише раніше це не сталось, та з фатальною невідворотністю вже відбувається, таки станеться, і цей процес нескінченний і будь-які перешкоди в здійсненні цього процесу — якесь непорозуміння, що має бути переборене.
На Хіву! На Фергану! На Сирдар'ю! На Чимкент і Ташкент! І т. д. (А відбувалося все це саме тоді ж, коли перед своїм відходом у потойбічну безодню Ф. Достоєвський в одному з листів писав, що "вся Россия стоит на какой-то окончательной точке, колеблясь над бездной").
А з чим, а які були тоді, більше століття тому, коли замандюрилося на Хіву?! Таж, звичайно, понесли свою славнозвісну "московську заразу", про яку ще в давнину писав уже згадуваний С. Герберштейн, цей свій єдиний кондовий експортний товар, котрий ні в які епохи не підлягав і не підлягає девальвації і котрий завжди з небаченою жорстокою щирістю нав'язувався і силою зброї, і чиновницькою бюрократією, і рисами традиційних звичок. В. Налівкін й іще де в чому зізнається. (Ми були темні щодо місцевої географії. Так само непростимо темні ми виявилися і щодо культурної Фергани. Наслідком нашої необізнаності з тим, що являв собою Андижан, був майже безславний відступ нашого загону від цього міста, названий в офіційних документах "зворотним наступом на Наманган"... наш великий загальний військовий успіх у Середній Азії і страх, нагнаний на місцеве населення нашою зброєю... чутки про те, що росіяни не схожі на звичайних людей, що вони надзвичайно люті, кровожерні і вживають у їжу людське м'ясо. Всі довгий час іще сахалися й уникали нас, ставлячись до нас не стільки з недовірою, а скільки з огидою... багато жителів великих поселень і міст при нашому наближенні тікали... епізоди, як от побиття в Гуртюбе беззбройних жителів, жінок і дітей, були явищем не особливо частим... російські солдати так нещадно стріляли й кололи багнетами, що суперничати з ними, особливо після того, як їх озброїли вогнепальними гвинтівками, не було змоги... слово "руський" вселяло той "рятівний" страх, який потім тривалий час забезпечував нам відносний спокій усередині краю і на його кордонах. Справедливість вимагає сказати, що з почуттям цього "рятівного" страху тубільне населення ставилось не до самої тільки нашої військової сили, а й до нашої адміністративної влади. Ми, внаслідок нашої звичайної інертності і малої культурності, тривалий час не хотіли поставитись до тубільного світу як до цікавого об'єкту вивчення. Ми не знали тубільної мови і не хотіли її вивчати. Ми так само індиферентно ставились і до вивчення довколишнього тубільного життя. До нашого приходу сюди сарти не знали ні пияцтва, ні проституції. І чим далі, тим все більше заплутувалися в хаосі, який виник на ґрунті наших власних — темряви, малої культурності й зарозумілості... зовсім не цікавилися нами і не тільки не думали про зближення із завойовниками, але, навпаки, вперто сторонилися нас... гордилися тим, що їхні ноги не ступали на територію російських міст, а язики не осквернялися вимовою слів мови невірних. Протягом перших десяти років після завоювання Ташкента ми встигли своїми руками створити численну кліку так званих "впливових" чи "почесних" тубільців, кліку бюрократії (серед туземної адміністрації) і фінансової... но— воспеченої аристократії, недавньої потолочі, включно до дрібних лавочників, арбакешів (звощиків) і конюхів, одягнених у почесні халати і обвішаних медалями. Ми своїми руками невсипно потовщували цю живу стіну, що вже стояла між нами і народним життям; ми штучно плодили кліку шахраїв, яка нахабно обкрадала народ і так само нахабно обманювала нашу підсліпувату, глуху, німу й не зовсім чисту на руку адміністрацію... серед тієї тубільної мразі, яка горнулася до нас, поміж цих подонків тубільного суспільства чим далі знаходилося все більше та більше число негідників, у яких багато хто з нас був у боргу. Найменше враження, очевидно, справив на тубільців лад нашого адміністративно-поліцейського (або, як раніше називали, воєнно-народного) управління. Чоловіки юрмами йшли в питейні заклади, які ми відкривали. Жінки й дівчата охоче йшли на утримання до росіян. Дружини йшли від чоловіків, а дочки від батьків, і вступали в будинки терпимості. Мечеті стали безлюдніти... вони кляли нас за те, що ми начеб ведемо народ шляхом зневіри й аморальності: за те, що ми начеб прищеплюємо народу пороки, яких він раніше не знав... щедро нагороджуємо халатами і медалями негідників, які грабують народ... розмови про хабарництво і продажність російських службових чинів і навіть цілих закладів... обкладав необтяжливою даниною тубільних проституток. Народ бачив і знав ці темні сторони російського службового життя... азіати у багатьох відношеннях незмірно культурніші за наш народ, за наш натовп).