Едмунд уже відслужив одну відправу за той час, що був посвячений у сан; і щойно це стало відомо Кроуфордові, як той почав жваво розпитувати Едмунда про його відчуття та успіх проповіді. У цих питаннях, хоч вони й були задані з живою дружньою цікавістю, та все ж свідчили про деяку поверховість суджень, не вчувалося й тіні насмішки чи недоречної веселості, що, як знав Едмунд, була б образливою для Фанні; і він був радий задовольнити цікавість друга. А коли Кроуфорд спитав його думки й висловив своє власне судження щодо того, у якій манері слід читати деякі місця служби, і дав зрозуміти, що серйозно над цим розмірковував, Едмундові стало ще приємніше його слухати. Оце вірний шлях до серця Фанні. Її не завоювати галантним поводженням, дотепами та навіть добротою, — принаймні не завоювати скоро, якщо до цього не долучаться розуміння, чутливість і серйозне ставлення до серйозних речей.
— У нашій літургії, — зауважив Кроуфорд, — є красоти, яких не може зіпсувати навіть неуважне, недбале читання; але в ній також є і багато зайвих повторень, які можна зробити непомітними, лише прочитавши їх якомога краще. Принаймні для мене це так, бо мушу зізнатися, я не завжди слухаю з належною увагою (він кинув погляд на Фанні); дев'ятнадцять разів із двадцяти я думаю про те, як слід було б читати цю молитву, і жадаю прочитати її сам. Ви щось сказали? — він хутко ступив до Фанні й звернувся до неї в зовсім іншому, ніжнішому тоні; а почувши у відповідь "ні", додав: — Ви певні, що нічого не говорили? Я бачив, вуста у вас ворухнулися, і подумав, може, ви збираєтеся сказати, що мені слід бути уважнішим і не дозволяти думкам розсіюватись. Ви справді не збиралися цього сказати?
— Ні, що ви, я певна, ви самі знаєте, як вам слід робити… я… я не могла навіть подумати…
Вона загнулася, відчуваючи, що її захопили зненацька, і не могла змусити себе говорити далі, хоч Кроуфорд ще кілька хвилин чекав продовження. Потім він повернувся на колишнє місце і заговорив так, наче й не було цієї романтичної перерви.
— Гарно виголошена проповідь — річ іще більш незвичайна, ніж гарно прочитана молитва. Просто гарна проповідь — це рідкість. Важче гарно сказати, ніж написати; адже правила та премудрощі письменства вивчають частіше. А гарно написана та гарно прочитана проповідь дає величезне задоволення. Я не можу слухати таку проповідь без щирої поваги і в таку мить відчуваю, що ладен прийняти сан та проповідувати. У мистецтві проповідника — якщо це справжнє мистецтво — є щось таке, що варте найвищої похвали та пошани. Пастир, який може зворушити й зацікавити неоднорідну масу слухачів, виголошуючи обмежений набір істин, давно вже заяложених посередніми проповідниками; який може сказати щось нове, що збуджує цікавість і вражає уяву, і при цьому поважати смаки та почуття своєї пастви, — таку людину та її служіння важко переоцінити. Я б хотів бути таким.
Едмунд засміявся.
— Справді, хотів би. Я ніколи не міг слухати видатного проповідника без того, щоб йому не позаздрити. От тільки мені була б потрібна лондонська публіка. Я міг би проповідувати лише освіченим людям, таким, що здатні оцінити моє красномовство. І до того ж не знаю, чи сподобалося б мені проповідувати часто; так, іноді, може, раз чи двічі за весну, після того як мене тижнів шість поспіль чекатимуть з нетерпінням; але не постійно. Постійно — це не для мене.
Тут Фанні, що не могла не прислухатись до його слів, мимохіть похитала головою; і Кроуфорд вмить зробив крок до неї, пристрасно допитуючись, що вона мала на увазі. І оскільки Едмунд, який сидів поруч з нею, збагнув, що атака обіцяє бути вельми серйозною, бо в хід підуть і погляди, і ніжні слова, — він втулився аж у самий куток, повернувся до них спиною і взяв газету, від душі бажаючи, щоб його люба маленька Фанні врешті-решт погодилася пояснити, чому вона похитала головою, і таким чином вгамувала палкого закоханого; і, сумлінно намагаючись не чути ні звуку з їхньої розмови, Едмунд бурмотів про себе різноманітні об'яви — "Прекрасний маєток у Південному Уельсі", "Для батьків і опікунів", "Чудовий об'їжджений мисливський кінь".
Тим часом Фанні, картаючи себе за те, що не змогла лишитися такою ж незворушною, як і мовчазною, і вельми прикро вражена поведінкою Едмунда, намагалася, наскільки те дозволяли її скромність і почуття такту, спекатися Кроуфорда, уникнути його поглядів та розпитувань; а він, не відступаючись, щедро вдавався й до того, й до іншого.
— Що ви мали на увазі, похитавши головою? — допитувався він. — Що це мало означати? Напевно, осуд. Але що ви могли засуджувати? Що я сказав таке, що могло бути для вас неприємним? Вам здалося, що я говорив не до речі? Чи без належної поваги до цього предмета? Тоді скажіть, що це так! Тільки скажіть, у чому я схибив. Я хочу, щоб мені вказали на мою помилку. Ну, я дуже вас прошу; відкладіть на хвильку своє вишивання. Що ви мали на увазі, похитавши головою?
І марні були її благання:
— Прошу, сер, не треба… Прошу вас, містере Кроуфорд! — і марно вона намагалася відвернутись; він так само вперто, тихо, але нетерплячим тоном, і в такому ж близькому сусідстві, повторював ті ж самі питання. Вона хвилювалася дедалі більше, їй було прикро й ніяково.
— Як ви можете, сер? Ви мене просто вражаєте; дивуюся, як ви можете…
— Що вас вражає? — підхопив він. — Ви дивуєтеся? Що ж такого в моєму проханні, чого ви не можете зрозуміти? Я з радістю поясню вам, що змушує мене вас розпитувати, чому мене так цікавить усе, що ви говорите й робите, і що мені цікаве зараз. Я не хочу, щоб це надто довго лишалося для вас незрозумілим.
Фанні, попри все своє збентеження, злегка всміхнулася, але не сказала нічого.
— Ви похитали головою, коли я зізнався, що не хотів би виконувати обов'язки священика постійно. Так, ось це слово: "Постійно!" Я його не боюся. Я готовий вимовити його по літерах, прочитати його, написати при кому завгодно. Не бачу в цьому нічого страшного. А на вашу думку, мені слід його боятися?
— Можливо, й так, сер, — мовила Фанні, бо їй зрештою набридло мовчати. — Можливо. Я подумала — як шкода, що ви не завжди розумієте себе так добре, як тієї миті, коли говорили.