"Це прикре повідомлення, як ти можеш уявити, — продовжувала її світлість, розповівши про те, що сталося, — дуже нас схвилювало; і ми не можемо позбавитися лихих передчуттів та великої тривоги за нашого бідного хворого, чий стан, як побоюється сер Томас, є дуже небезпечним; Едмунд люб'язно запропонував, що негайно приїде доглядати брата, але я рада повідомити, що сер Томас не залишить мене о цій скрутній порі, адже це було б для мене надто тяжко. У нашому маленькому товаристві дуже бракуватиме Едмунда, проте я вірю й сподіваюся, що він знайде бідного хворого вже не в такому загрозливому стані і зможе невдовзі привезти його до Менсфілду; сер Томас вважає це за необхідне і гадає, що це буде краще з будь-яких міркувань, і я втішаю себе надією, що бідний страдник невдовзі зможе подолати таку подорож без особливих труднощів та шкоди для себе. Оскільки я не сумніваюся, що ти, люба Фанні, співчуваєш нам за цих прикрих обставин, я дуже скоро напишу до тебе знову".
Почуття Фанні, коли вона дізналася цю новину, були, безперечно, набагато більш сердечні та щирі, ніж манера письма її тітоньки. Вона вболівала за кожного з рідних. Том тяжко хворий, Едмунд поїхав його доглядати, а мале товариство в Менсфілді лишилося сумувати за ними, — ці тривоги витіснили всі, чи то майже всі, її власні прикрощі. У неї вистачило себелюбства лише на те, щоб подумати, чи встиг Едмунд написати до міс Кроуфорд, перш ніж отримав цю звістку; але жодне почуття, що не було милосердним та безкорисливим, не могло заволодіти нею надовго. Тітонька не забувала про неї, писала знову та й знов; у Менсфілді постійно отримували повідомлення від Едмунда, і ці повідомлення з такою ж постійністю передавалися Фанні — у такому ж само велемовному стилі, з такою ж сумішшю віри, надій, страхів, що чергувалися між собою та мимоволі витікали одне з одного. То була наче гра в переполох. Страждання, яких леді Бертрам не бачила, лишали її уяву спокійною; і вона залюбки писала про тривоги, страхи та бідного хворого, поки Тома не привезли до Менсфілду і вона не побачила на власні очі разючої зміни, що з ним сталася. Тоді лист до Фанні, який вона почала писати перед цим, було закінчено в зовсім іншому стилі, мовою душевного сум'яття. "Його щойно привезли, моя люба Фанні, і віднесли нагору; я просто злякалася, як його побачила, не знаю, що й робити. Я певна, він був дуже хворий. Бідний Том! Мені його дуже шкода, і страшно за нього, і серові Томасу також; як я була б рада, якби ти була поруч і мене втішила. Але сер Томас сподівається, що завтра йому буде краще, і каже, що це йому погіршало від переїзду".
Тривога, що тепер пробудилася в материнському серці, минула не скоро. Через нетерпляче бажання Тома опинитися в Менсфілді, у затишку рідної оселі, про яку він навряд чи згадував, поки був при здоров'ї, його привезли туди зарано, в нього знову почалася пропасниця, і в перший тиждень по приїзді його стан був тяжчим, ніж будь-коли. Усі були налякані, леді Бертрам описувала свої цілоденні страхи племінниці, яка тепер, власне, жила цими листами і проводила весь свій час у стражданнях через сьогоднішній лист та чеканні завтрашнього. Не відчуваючи особливої прихильності до свого старшого кузена, вона, добросерда й вразлива, зараз жахалася самої думки про те, що може його втратити; а її строгі принципи змушували Фанні тривожитися ще більше, коли вона усвідомлювала, яким нікчемним було його життя, як мало він звик дбати про когось, окрім себе.
Вона могла поділитися своїми переживаннями лише зі Сьюзен, як бувало і в більш звичайних випадках. Та була завжди готова її вислухати і поспівчувати. Усіх інших не цікавило таке віддалене лихо, як хвороба у сім'ї за сто з гаком миль звідси; і навіть місіс Прайс, побачивши в руках у доньки листа, спромоглася лише задати кілька недбалих запитань і спокійно зауважити: "Моїй бідній сестриці Бертрам зараз, мабуть, вистачає клопотів".
Довга розлука і надто велика різниця у становищі змусили їх майже забути про кровний зв'язок, що їх поєднував; від сестринської любові, і на початку такої ж спокійної, як їхні характери, тепер лишилася сама тільки назва. Місіс Прайс ставилася до леді Бертрам достоту так само, як леді Бертрам поставилася б до місіс Прайс. Троє або четверо Прайсів могли б зникнути з лиця землі — будь-хто з них чи всі разом, окрім Фанні та Уїльяма, — леді Бертрам не стала б надто побиватися за ними, а може, повторювала б маячню місіс Норріс про те, яке це щастя, просто Божа ласка для бідолашної сестриці Прайс, що хоча б ці двоє так добре влаштовані в житті.
Розділ сорок п'ятий
Десь через тиждень після повернення Тома до Менсфілду його стан здавався вже не таким загрозливим, і, щоб заспокоїти його матір, було оголошено, що він видужує. Вона вже звикла бачити його слабким та безпомічним, чула тільки втішні звістки про його здоров'я і не замислювалась, чи не слід їй прислухатися й до інших. Вона не була схильна тривожитися чи розуміти натяки, і лікарям ніщо не перешкоджало замилити їй очі. Пропасницю вилікували, а він скаржився на пропасницю, — отже, тепер все буде гаразд. Іншого леді Бертрам не могла навіть уявити; і Фанні поділяла її впевненість, доки не отримала кілька рядків від Едмунда, написаних зумисне для того, щоб дати їй вірне уявлення про стан братового здоров'я й поділитися з нею тривожними передчуттями, які викликало в них із батьком повідомлення лікаря про ознаки сухот, що проявилися, коли відступила пропасниця. Вони вважали за краще не лякати леді Бертрам підозрами, які, слід сподіватися, не підтвердяться; але немає підстав приховувати правду від Фанні. Вони бояться, що в нього вражені легені.
Ці кілька рядків від Едмунда описали Фанні і хворого, і кімнату, де він лежав, вірніше та яскравіше, ніж багатослівні послання леді Бертрам. Навряд чи хтось із домашніх міг упоратися з таким описом гірше від неї; і кожен із них часом був для хворого більш корисним, ніж вона. Леді Бертрам могла хіба що тихенько прослизнути до кімнати і дивитись на сина; та коли він був здатний розмовляти чи слухати чиїсь розповіді або читання вголос, він віддавав перевагу товариству Едмунда. Тітонька Норріс втомлювала його своїми турботами, а сер Томас не вмів стримати свого багатослів'я і гучного голосу з огляду на дратівливість та слабкість хворого. Едмунд був для брата всім. Фанні і не очікувала від нього іншої поведінки — і за те, як він доглядав, підтримував, розважав хворого брата, стала поважати його ще більше. Адже тут потрібно було не лише дбати про ушкоджене здоров'я, але — як вона дізналася — заспокоїти розхитані нерви, зміцнити душевні сили; а їй здавалося, що слід іще й наставити на добрий шлях заблукану душу.