Фредріксон шепнув одне-єдино слово: "Утікаймо!"
І ми щодуху кинулися навтьоки. Я ще в житті так не бігав, а перед очима раз у раз поставала картина, як Едвард садить свій велетенський зад на гостре каміння, шаленіє у гніві, а грізний водяний вал, який він, без сумніву, здійме, змітає усе на своєму шляху. Моя уява вималювала таке жахіття, що я втратив усяку надію на порятунок.
Раптом почувся рик, від якого хутро у мене на потилиці стало дибки. А за ним – страхітливий гуркіт. Лісом покотився вал води…
– На борт! – заволав Фредріксон.
Ми кинулися до корабля, ледь випереджаючи вал, який уже лизав нам п'яти. Щойно встигли перекинути через борт свої хвости, перечепившись через Потішника, що спав, розтягнувшись на палубі, як усе з шипінням поглинула розбурхана хвиля.
"Мурська Сиринада" нахилилася носом вперед, затріщала й застогнала, немов з переляку. Та вже наступної миті гордовитий корабель, виборсавшись з полону моху, випростався і стрімко полинув лісом. Закрутилися лопаті, весело зафуркотів гвинт – наші шестерні не підвели! Твердою лапою тримав Фредріксон стерно і провадив наше судно поміж стовбурами дерев.
Такого спуску на воду ще ніхто не бачив! Квіти та листя сипалися дощем на палубу. Заквітчана, немов на свято, "Мурська Сиринада" тріумфально подолала останній відтинок шляху і бадьоро плюснулася на річкове плесо.
– Пильнуйте дно! – звелів Фредріксон (він саме намірився вискочити на мілину, щоб випробувати свою конструкцію з гумовими колесами).
Я уважно приглядався до поверхні ріки, та помітив тільки якусь червону бляшанку, яка підстрибувала на хвилях віддалік на лінії курсу нашого судна.
– Що це, цікаво, за бляшанка? – запитав я.
– Щось вона мені нагадує, – зауважив Потішник. – Не здивуюся, якщо в ній сидить знайомий нам Верть.
Я обернувся до Фредріксона:
– Ти забув свого племінника!
– Ай справді! Як же я міг? – скрикнув Фредріксон.
З бляшанки виткнулася червона мокра мордочка Вертя. Він вимахував лапками, цокотів зубами, ще трохи і задушився би власним шаликом від надмірної радості.
Ми з Потішником перехилилися через поруччя й виловили з води бляшанку з-під кави. Вона усе ще була липка від фарби і досить важкенька.
– Не забрудніть палубу, – застеріг Фредріксон, коли ми витягнули бляшанку на борт. – Як справи, племіннику?
– Я збожеволію! – торохтів Верть. – Уявляєте? Я саме пакуюся, а тут хвиля… Усе догори дном! Я загубив свій найгарніший віконний гачок, а ще, мабуть, йоршика для чищення люльки! Мої речі і мої нерви – усе шкереберть! О сили небесні!
Та вже за мить Верть з величезним задоволенням заходився впорядковувати за новою системою свою колекцію ґудзиків. "Мурська Сиринада" пливла собі тим часом річкою, спроквола плюскочучи лопатями водяного колеса. Я сів коло Фредріксона.
– Щиро сподіваюся, що нам ніколи більше не доведеться мати справу з дронтом Едвардом, – мовив я. – Як гадаєш, він дуже на нас розсердився?
– Неймовірно, – відказав Фредріксон.
Розділ третій,
у якому я зображую свій перший подвиг – подвиг рятівника – та його несподівані наслідки, подаю виклад деяких своїх думок, а також описую звички гризликів.
Привітний зелений ліс залишився позаду. Навколо нас простягалися неозорі простори. На стрімких схилах уздовж річки раз у раз рикали й фиркали якісь грізні звірі. Ціле щастя, що в команді "Мурської Сиринади" були ми з Фредріксоном, бо тільки на нас можна було покладатися. Потішник нічого навколо не сприймав усерйоз, а інтереси Вертя обмежувалися простором його бляшанки з-під кави. Бляшанку ми виставили на палубу, під сонячними променями вона потроху почала підсихати. Але самого Вертя так ніколи й не вдалося відшурувати дочиста, його хутро навіки зберегло ледь рожевуватий відтінок.
Корабель, оздоблений моєю позолоченою банею, поволі плив уперед, хлюпочучи лопатями. Звичайно ж, у Фредріксона знайшлася золотиста фарба. Мене би дуже здивувала відсутність на борту такого надзвичайно важливого атрибуту.
Здебільшого я просиджував у рубці, захоплено споглядаючи, як пропливають повз нас береги, інколи постукував по барометру або ж, заглиблений у роздуми, походжав капітанським містком.
Особливо полюбляв думати про те, як би спантеличилася пані Гемулева, побачивши мене, шукача пригод, у ролі співвласника корабля. А хай би знала!
Одного вечора ми увійшли до глибокої самотньої бухти.
– Не подобається мені ця бухта, – мовив Потішник. – Вона викликає у мене Передчуття…
– Ха, Передчуття! – тон, яким це сказав Фредріксон, годі й описати. – Племіннику! Кидай якір!
– Уже кидаю! – з готовністю крикнув Верть і пожбурив у воду велику каструлю.
– Чи не наш обід ти щойно викинув? – поцікавився я.
– О горе! – забідкався Верть. – Вибачте! Так легко помилитися у поспіху! Я так розхвилювався… Пообідаємо ґаляреткою… Якщо я її знайду…
Така поведінка дуже характерна для вертів.
Потішник стояв біля поруччя, вдивляючись блискучими очима у сутінки, які огортали берег. Швидко западала темрява, пустельні кряжі гір рівними хвилями котилися до обрію.
– То як твої Передчуття? – я спробував його шпиґнути.
– Цить, – урвав мене Потішник. – Я щось чую…
Я нашорошив вуха, але почув лише тихий шелест вітру, що заплутався у верхівках щогл.
– Нічого не чую! – мовив я. – Ходімо ліпше до рубки, засвітимо гасову лампу.
– Я знайшов ґаляретку! – радісно верескнув Верть, вистрибуючи з бляшанки з морквиною у лапах.
Тієї миті тишу вечора пронизало тужне грізне виття, від якого всім хутро стало дибки на карку. Верть зойкнув і випустив з лап моркву.
– Це Мара, – сказав Потішник. – Нинішньої ночі вийде на полювання. Чуєте, співає свою мисливську пісню!
– Вона уміє плавати? – запитав я.
– Хтозна… – відповів Фредріксон.
Мара полювала у горах. Такого самотнього виття мені ще ніколи не доводилося чути. Голос її то віддалявся, то чувся ближче – і нарешті пропав… Однак тиша тепер видавалася ще моторошнішою. Мимоволі уявлялося, як її тінь пливе над землею у примарному сяєві місяця, що саме сходив.
На палубі похолодніло.
– Дивіться! – скрикнув Потішник.
Хтось прудко збіг схилом і став розпачливо метатися понад самою водою.
– Оцього зараз з'їдять, – похмуро бовкнув Фредріксон.