Я поринув у роздуми. Хатинка, як на мій смак, була надто простакувата. Віконні рами можна було зробити значно цікавіше, капітанський місток обгородити поручнями з вирізьбленими на них морськими мотивами, а дах оздобити банею з позолотою…
Я відчинив двері рубки. На підлозі хтось спав, прикрившись капелюхом.
– Твій знайомий? – запитав я здивовано.
Фредріксон і собі глипнув на сплячого.
– Потішник, – коротко кинув він.
Я приглянувся до Потішника. Той справляв враження чогось недбалого, м'якого і тьмяного. До старого капелюха було почеплено пучок зів'ялих квітів. Потішник, так мені видалося, не мився уже дуже давно і начеб не мав наміру зробити це найближчим часом.
У ту мить до рубки влетів з криком розчухраний Верть:
– Прошу до столу!
Потішник прокинувся й потягнувся, немов кіт.
– Гуп! Гоп! – мовив він, позіхаючи.
– Перепрошую, що ти робиш на кораблі Фредріксона? – грізно насупившись, поцікавився Верть. – Хіба не бачив напису: "Стороннім вхід заборонено!"?
– Бачив, – люб'язним тоном відказав Потішник. – Саме тому я тут.
Ці слова щонайліпше характеризують Потішника. Єдине, що може вивести його з сонно-котячого стану, – табличка із забороною доступу, зачинені на замок двері або ж неприступний мур. Досить Потішникові побачити сторожа парку, як вуса у нього починають тремтіти, і тоді можна сподіватися чого завгодно. Та здебільшого він, як уже мовилося, спав, їв або мріяв. На момент оповіді Потішник головним чином був налаштований на споживання їжі. Отож ми повернулися до оселі Вертя, де на засмальцьованій шаховій дошці нас чекав холодний омлет.
– Уранці я зготував дуже смачний пудинг, – виправдовувався Верть. – Але він кудись зник. А це так званий "блискавичний" омлет!
Омлет було подано на бляшаних покришках. Верть не зводив з нас прискіпливого погляду, напружено чекаючи, коли ж ми візьмемося до трапези. Фредріксон довго, з очевидним зусиллям жував, вигляд у нього при цьому був досить дивний. Нарешті озвався:
– На зубах скрегоче, племінничку…
– Скрегоче!? – перестрашено скрикнув Верть. – Напевно, щось потрапило з моєї колекції… Виплюнь! Виплюнь негайно!
Фредріксон виплюнув на покришку дві чорні колючі штукенції.
– Вибач мені, якщо зможеш! – заблагав Верть. – То лишень мої шестерні… Добре, що ти їх не ковтнув!
Але Фредріксон не відзивався, довго дивися кудись вдалину, наморщивши чоло. Верть заплакав з горя.
– Спробуй таки пробачити своєму племінникові, – вступився за Вертя Потішник. – Бач, як він засмутився?
– Вибачити? – розгубився Фредріксон. – Та за віщо ж?
Він схопив папір, олівець і заходився показувати друзям, яким чином слід прилаштувати шестерні, щоб привести у рух водяне колесо та пропелер. Ось такий вигляд мало його креслення:
(Сподіваюся, ви зрозуміли, що він тут зобразив.)
– О, яке щастя! – утішився враз Верть. – Уявляєте, мої шестерні згодилися для твого винаходу!
Трапезу ми завершували у піднесеному настрої.
Племінник Фредріксона невимовно захопився новим заняттям, не гаючи часу почепив свого щонайбільшого фартуха та заходився фарбувати "Морську Серенаду" у червоний колір. Він взявся до справи так самовіддано, що червоним став не лише корабель, але й галявина та пів ліщинового чагарнику, а чогось червонішого за самого Вертя в ту мить мені ще ніколи в житті не доводилося бачити. Однак назву судна вивели ультрамариновою фарбою.
Коли все уже було готове, Фредріксон прийшов оцінити роботу.
– Гарно, хіба ні? – схвильовано запитав Верть. – Я дуже старався! Вклав усю свою душу!
– Воно й видно! – погодився Фредріксон, оглядаючи свого червоного з голови до п'ят племінника. Глянув на кривулясту ватерлінію і сказав: "Гм…" Потім подивився на назву корабля і знову сказав: "Гм, гм…"
– Я десь пропустив літеру? – сполотнів Верть. – Та скажи щось врешті, бо знову заплачу! Вибач! "Морська Серенада" – нелегка назва для написання!
– "Мурська Сиринада" – прочитав Фредріксон по літерах. Замислився на мить, а тоді сказав: – Заспокойся. Годиться й так.
Верть полегшено зітхнув і бігцем кинувся додому, щоб залишками фарби помалювати ще й свою бляшанку з-під кави.
А ввечері Фредріксон вибрав зі струмка невід. Яким же було наше здивування, коли ми витягнули з нього скриньку зі скляною покришкою для корабельного компаса, а в ній – металевий барометр, прилад для вимірювання атмосферного тиску! Донині дивуюся, як нам потрапила до рук така надзвичайна знахідка.
Тато закрив зошита й очікувально глянув на своїх слухачів.
– То як воно вам? – запитав він.
– На мою думку, – поважно сказав Мумі-троль, – з цього вийде неймовірно добра книжка.
Він лежав горілиць у бузковій альтанці і спостерігав за джмелями. Було тепло і безгомінно, ніде ані шелесне.
– Але тут чимало вигаданого! – зауважив Чмих.
– Нічого подібного! – обурився Тато. – Чого тільки не траплялося у ті часи! Кожне слово – чистісінька правда! Звичайно, у деяких місцях я дещо підсилив ефект…
– Цікаво, – задумливо мовив Чмих. – Цікаво мені, якою ж була подальша доля таткової колекції?
– Якої колекції? – не зрозумів Мумі-тато.
– Я маю на увазі колекцію ґудзиків мого татка, – пояснив Чмих. – Хіба Верть не мій тато?
– Так, то твій тато, – підтвердив Мумі-тато.
– Отож мені й цікаво, куди поділася його цінна колекція. Я би мав її успадкувати, – наголосив Чмих..
– Гуп! Гоп! Як полюбляв казати мій тато, – озвався Нюхмумрик. – Чому ви так мало пишете про Потішника? Де його зараз шукати?
– З татами нерідко так буває, – якось невизначено змахнув лапою Мумі-тато. – Вони то з'являються, то зникають… Я принаймні зберіг їхній образ для прийдешніх поколінь, описавши у своїх мемуарах!
Чмих чмихнув.
– Потішник недолюблював паркових сторожів… – задумливо мовив Нюхмумрик. – Одне лише це…
Усі попростягалися в траві, мружачись до сонця. Приємна теплінь навівала дрімоту.
– Тату, – знову озвався Мумі-троль. – Невже у ті часи всі висловлювалися отак… неприродно? "Уявіть собі моє здивування", "на моє глибоке переконання" чи "перед моїм внутрішнім зором"…
– Що ж тут неприродного? – почав уже сердитися Тато. Гад ас пі, пишучи книжку, не слід дбати про мову?
– Але ж інколи не дбаєш! – вперто торочив своє Мумі-троль. – Ось, скажімо, Верть розмовляє у тебе цілком по-простому.