Усі гризлики як один повернулися до пані Гемулевої, не виникало жодного сумніву, що їхні погляди стосувалися винятково її носа. Надивившись на нього досхочу, вони знову завили приглушеними, з металевими нотками голосами. А тоді – усе відбулося блискавично!
Тисячі гризликів посунули на палубу. Ми бачили, як пані Гемулева упала, втративши рівновагу і шалено розмахуючи парасолею, а живий килим гризликів підняв її собі на спини. Вона несамовито верещала, коли юрмисько гризликів перекинуло її за борт і понесло у невідомому напрямку.
Запала тиша, "Мурська Сиринада" мирно похитувалася на воді, ніби нічого й не трапилося.
– То що? – озвався Потішник. – Не рятуватимеш її?
Моє лицарство підштовхувало мене негайно кинутися на порятунок тітки пані Гемулевої, а підступні природні інстинкти нашіптували цього не робити. Я щось пробурмотів собі під ніс, мовляв, уже надто пізно. Та так воно й було насправді.
– Ага, – якось невиразно буркнув Фредріксон.
– Пропала, – констатував Потішник.
– Сумна історія, – додав я.
– Перепрошую! Чи є в тому моя вина? – щиро захвилювався Верть. – То ж я так прагнув, аби хтось змилосердився над нами і зжер її… Напевно, це дуже погано, що нам анітрохи її не шкода.
Ніхто на це не відповів.
А як би ти вчинив у такій прикрій ситуації, любий читачу?
Я вже раз порятував тітку… Якщо вибирати, то Мара набагато гірша за гризликів, які за своєю природою все ж істоти дуже добродушні… Може, все, що трапилося, обмежиться для тітки пані Гемулевої лише певною переміною життєвих обставин? Можливо, їй пасуватиме трохи коротший ніс? Як гадаєш, читачу?
Як би там не було, сонце яскраво світило, ми відшкрябували палубу, яка стала клейкою після нашестя гризликів, а потім випили не один баняк доброї чорної міцної кави. "Мурська Сиринада" спроквола пливла поміж сотень дрібних острівців.
– Їм не видно ні кінця ні краю, – мовив я. – Куди ми, зрештою, пливемо?
– Кудись… Або й нікуди… – відізвався Потішник, набиваючи свою люльку. – А що? Хіба нам зле?
Я не мав підстав заперечувати, що нам зовсім незле, але душа моя прагнула пригод! Я жадав змін! Хай би сталося хоч що-небудь! (За винятком, ясна річ, появи гемулів!)
Мене не покидало жахливе відчуття, що всі великі пригоди безупинно відбуваються десь, де мене нема. Знамениті, яскраві, неповторні пригоди! Я квапився, страшенно квапився! Стояв на носі корабля і нетерпляче вглядався у своє майбуття, підсумовуючи уже набутий досвід. Складався він на той момент із семи пунктів:
1. Усім батькам мумі-тролів слід заздалегідь подбати про сприятливі астрологічні передумови народження свого чада та про його романтичну появу на світі! (Позитивний приклад: моє обдарування. Негативний приклад: господарська торба).
2. Ті, хто не точать ляси, не люблять слухати розповіді про гемулів! (Позитивний приклад: Фредріксон. Негативний приклад: їжачиха).
3. Ніколи наперед не відомо, що може потрапити у невід. (Позитивний приклад: скринька з барометром).
4. Ніколи не використовуй залишки фарби, лиш би використати. (Негативний приклад: бляшанка Вертя).
5. Небезпечний не конче той, хто великих розмірів. (Позитивний приклад: дронт Едвард).
6. Навіть малюк може бути надзвичайно хоробрим. (Позитивний приклад: я).
7. Добре подумай, перш ніж рятувати когось у темряві! (Негативний приклад: тітка пані Гемулевої).
Доки я отак розмірковував над глобальними істинами, наш корабель проминув останній острівець, а моє серце раптом підскочило до горла та там і застрягло. Я заволав на повні груди:
– Фредріксоне! Попереду море!
Нарешті хоч щось сталося! Просто переді мною простягалося сповнене таємниць іскристе синє море.
– Воно надто велике, як на мене, – сказав Верть і заповз до своєї бляшанки.
– Але ж яке синє і м'яке! – шаленів від радості Потішник. – Будемо гойдатися на хвилях, спати і нікуди не квапитися…
– Як гатіфнати, – мовив Фредріксон.
– Як хто? – перепитав я.
– Гатіфнати, – повторив Фредріксон. – Вони вічно мандрують, без жодної мети… Ні хвилини не знають спокою.
– Ет, то велика різниця, – заперечив Потішник. – Для мене спокій понад усе! Я люблю поспати. А гатіфнати ніколи не сплять, не вміють… Вони й розмовляти не вміють, усе намагаються дійти до обрію…
– Комусь пощастило? – запитав я, мимоволі здригаючись.
– Хтозна, – знизав плечима Потішник.
Ми кинули якір поблизу скелястого узбережжя.
Ось і зараз мурашки бігають мені по спині від хвилювання, коли я шепочу сам до себе: "Ми кинули якір поблизу скелястого узбережжя".
Вперше у своєму житті я побачив червоні скелі і прозорих медуз, схожих на маленькі кульки, які дихають і серце яких нагадує квітку.
Ми зійшли на берег, щоб назбирати черепашок.
Хоча Фредріксон запевняв, що зійшов на суходіл з наміром вивчити місце стоянки корабля, та щось мені підказувало, що його теж зацікавили черепашки. Поміж скелями, сховані від стороннього ока, жовтіли невеличкі піщані пляжі. Уявіть собі радість Вертя, коли виявилося, що всі камінці тут ідеально круглої форми або ж видовжені, немов яйце. Охоплений пристрастю колекціонера, він зняв з голови каструлю і почав невтомно наповнювати її камінцями. Пісок під прозорою зеленкуватою водою лягав хвильками, нагріті сонцем скелі пашіли теплом, вітерець то налітав, то десь ховався. Скільки сягало око, іскрилося море, жодного обрію попереду, лише неозора світла прозорість.
Світ у ті часи був незмірно великий, а все маленьке видавалося приємнішим, аніж зараз, і щонайліпше пасувало до стану моєї душі. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі…
Саме цієї миті мені прийшла до голови нова думка, дуже важлива, як на мене: любов мумі-тролів до моря, без сумніву, вроджена, і я, на превелику свою втіху, помічаю, як вона пробуджується зараз у душі мого сина.
Згодься, однак, дорогий читачу, що берег викликає у нас ще більше захоплення.
Відсутність обрію у відкритому морі дещо пригнічує нормального мумі-троля. Нам більше до душі змінне і примхливе, неочікуване і дивне: берег, що єднає воду та суходіл; захід сонця – злиття світла й темряви; весна з її холодом і теплом.
Знову звечоріло. Сутінки розповзалися поволі й обережно, не кваплячи день до сну. На західному прузі неба рожевіли маленькі хмаринки, схожі на збиті вершки, і віддзеркалювалися на поверхні моря. Море, немов блискуче дзеркало, було привітне й анітрохи не грізне.