Кривенко шалено стискує її, впивається поцілунком і зараз же встає, посадовивши її. Важко ходить по хаті, застібаючи сорочку.
Орися (сидить недвижно, спершись рукою на підлогу. Помалу поправляє зачіску, встає, піднімає капелюх і одягає. Підходить до Кривенка і, простягнувши руку, сумно й ніжно говорить). Спасибі...
Кривенко. За що?
Орися (усміхнувшись). О, не за те, що ви такий благо-разумний. За радість переживання, за хорошу хвилину...
Кривенко (якийсь мент дивиться на неї). Ех, Орисю! Якою хорошою ви можете буть!
Орися (просвітлівши). Хіба? (Хоче щось сказати). Ну, нічого!.. Треба йти, Тося жде... До побачення! (Стискує руку).
Кривенко,не випускаючи руки її, дивиться на неї. Орися знов з охочою ніжністю витягує до його лице і жде.
Кривенко (зітхнувши, струшує руку й випускає). До побачення!
Орися (помалу). До по-бачен-ня... (Іде. Вмить озирається). А це ще не кінець! Чуєте? (Швидко ступає до дверей).
В двері стукають.
Кривенко. Ввійдіть!
Антонина (входячи й холодно глянувши на Орисю, стомлено говорить). Ви тут? Я так і знала... Я вас чекала і рішила сама їхати. Ви могли сказати, що вам треба піти, я б Пашу попрохала поїхать зо мною...
Орися. Я на хвилинку зайшла до Василя Марковича. Думала, що ви довго будете. Вибачте, Тосю.
Антонина (проходячи вперед). Та нічого... Тільки професору прийшлось дать мені свого лакея помогти доїхать... У мене тепер такі головокружения, що я просто боялась їхати. (До Кривенка). Я на хвилинку зайшла. Маленьке діло єсть...
Кривенко. Сядь, Тосю... (Підставляє стілець).
Орися. Ну, а я піду, одішлю лакея і підожду вас на звощику. До побачення!
Кривенко. До побачення.
Орися виходить.
Антонина (сідає. Підборіддя починає дрижать їй). Може, я вам перешкодила?
Кривенко. Тільки, ради бога, не треба плакать. Антонина швидко виймає хустку і прикладає до лиця.
Кривенко. Ну, Тосю! Це, дійсно, як нежить у тебе. Ти б хоч лікарства якогось взяла у лікаря...
Антонина (підводячись). Я піду... Вибачай...
Кривенко (не пускаючи). Ну, справді ж, Тосю. Ти плачеш від всякої дурниці. Ну, чого ти зараз?
Антонина. Нічого... Вже нема... (Витирається).
Мовчання.
Антонина (раптом). Слухай, я зайшла до тебе побалакать ще раз. Тільки ти мусиш мені дать слово, що скажеш правду.
Кривенко. Ах, Тосю, як тобі не надокучить ця передмова! Ну, даю тобі слово.
Антонина. Скажи... Да! Професор сказав, що через сім-вісім день... Бенефіс мій... (Гірко посміхається).
Кривенко (невиразно). Так. Ну?
Антонина. Так от, ти скажи: ти нічого не зробиш дитині?
Кривенко нетерпляче поводить плечима. Ні, ти мені дай слово. Я не можу... Мене бере такий жах, такий жах, що я... не можу. Я збожеволію. Я повинна знать напевне. Інакше краще померти тепер же, поки не пізно...
Кривенко (тихо, сумно). Я вже сказав тобі раз. Навіщо піднімать знову? Навіщо ці зайві, непотрібні страждання?
Антонина. Потім, май на увазі, що коли у мене однять дитину, то молоко може кинутись мені в мозок, і я можу збожеволіти... краще зараз...
Кривенко. Тосю! Ти — неможлива! Говорю ж тобі... І крім того, це — неправда. У многих діти помирають на місяцю, двох, і нікому молоко не кидається... Ну, та про це нічого балакать. Сказав я... Родиш і будеш виховувать. Ти прочитала ту книжку по водолічінню, що я приніс тобі?
'Антонина. Прочитала. Я думаю, крім того, звернутись до спеціаліста по нервовим. Он у Савченків... Які вони обоє нервові, а подивись, які діти... Здорові, розумні... Хлопчику третій рік, а уже читає. (Іншим тоном). Хлопчик таки буде... Тепер уже нема ніякого сумніву...
Кривенко (живіше). Да? Професор сказав?
Антонина. Да. Та я це й без його ще тобі казала. Пам'ятаєш? Що він там виробляє тільки! (Показує на живіт). Зразу можна сказать, що хлопець... (Лице її стає ніжне, м'ягке, прояснене). Васю! Ти не розсердишся?
Кривенко (проти волі посміхається). Ну, ні...
Антонина. Знаєш, я хочу назвать його Васильком. Ти будеш Василем, а він Васильком. Ти нічого не маєш проти?
Кривенко (тихо). Ні, нічого...
Антонина (помовчавши). Господи! От ти говориш: сліпий інстинкт... Я не знаю, може, й сліпий, животний, темний... Але я його, цю маленьку істоту, так люблю уже, такий він мені дорогий, рідний, що... Я, право, не знаю... Ви, мужчини, не можете зрозуміть. Він — мій, розумієш, моя кров, моє тіло, частина мене — нова, дивна... Васю, ти розумієш?
Кривенко^ чудно дивиться на неї). Да, розумію... Але ми по-різному любимо... (Сумио-задумлиЬо гладить її по щоці. Вона несміло бере його руку й притуляється до неї лицем).
Мовчання.
Антонина (тихо). Ти будеш приходить до нас. І ми будемо тебе бачить. Я його вивчу буть чесн'им з собою... О, за це будь певний! Це мені досталось недешево.
Кривенко (нехотя усміхаючись). Навчиш такої чесності, як у тебе? Покірності темним інстинктам?
Антонина. Васю! Це — великий інстинкт...
Кривенко. Ну, добре. Не будемо про це... У тебе гроші є?
Антонина. Нема... Я вже в Орисі позичила десять рублів...
Кривенко. Господи, Тосю, як у тебе пливуть гроші!..
Антонина хоче щось сказать.
Знаю, Тосю, ти їх не пропила і не викинула. Але ж треба обмежувать свої панські звички. Зрозумій же, що я не можу так багато добувать грошей... Я весь в довгах, мені ніхто вже не вірить. Колись ти назвала міщанством щитання грошей. Почекай! Міщанство — щитать, коли не заробляєш, але ці гроші, мої нерви, Тосю... І ти ще раз сказала, що я даю тобі гроші од серця. Я добре це пам'ятаю. Так от, Тосю, даю їх тобі од серця, од товариської жалості своєї. Бо боляче дивитись на твої страждання. Я не хочу їх. І знай: не з повинності, не з страху перед мораллю бовтунів... І знай також, що нема у мене ненависті до тебе, І коли в будучому дам тобі ще страждання, то не по моїй вині, а по вині того, що весь цей час дає нам страждання. Чуєш, Тосю? Запам'ятай ці слова і вір їм — од душі говорю. І більше не будемо ніколи про це балакать. (Виймаючи гроші). От сімдесят рублів. Більше зараз не можу. Через сім день, говориш?
Антонина. Да. (Бере і ховає гроші в рідікюль).
Кривенко. За цей час я встигну ще добуть.
Антонина. Тільки ось що, Васю: не приходь ти цей час до мене.. Добре? Помогти ти нічим не поможеш, а мені тяжко.