Антонина. Годі! Я не можу... Дай мені спокій... Хоч хвилину...
Кривенко. Ну, от! Замість одповіді — "дай мені спокій"... Де ж твоя чесність з собою? Це ж не чесність, а рабство, покірність темному, сліпому, животному інстинкту матері. Чесність з собою — це гармонія думок, почувань, досвіду, це — сила і цільність. Я думав, що ти, дійсно, можеш буть такою, і через це сказав тобі про свій намір. Спершу не хотів. Рішив сам усе взять на себе. Убив, і все. Знав, що ти будеш мучитись. І тому був "спокійний". Але ти надумала інший вихід. І через це £ мушу тобі сказати мій вихід. Я не можу допустить, щоб ти вмерла. Чуєш? Це абсурд! Розумієш?! Це — не боротьба, а трусість. Замість того, щоб боротись з перешкодами, ти заплющуєш очі і кидаєшся в яму, темну, смердючу — в смерть. Це — не боротьба. Боротьба — в житті, а не в смерті, бо смерть — кінець усього... І яка рація? Яка потреба? Ти подумай: коли ти з морального боку вважаєш убивство дитини злочинством, то самовбивством ти робиш удвоє злочинство: убиваєш і ту саму дитину, і себе. Чуєш: удвоє злочинство!
Антонина. Я за його розплачусь своїм життям...
Кривенко (безсило). Ну що ти їй скажеш?! Але ж в цій розплаті і є ж з твого погляду злочинство?
Антонина. Я вмираю, і мені все одно... Я благаю тебе, годі, я не зміню своєї постанови, можеш бути спокійним: дитини у тебе не буде. І годі! Ради бога!..
Кривенко (розводить руками). Що ти їй скажеш? (Ходить).
Антонина схиляє голову на спинку канапи й непорушно сидить. Довге
мовчання.
Кривенко (зупиняючись, жагуче-, гнівно). Але ж це — абсурд! Це не вміщається мені в мозку! Навіщо?.. Ну, ти подумай: ти хотіла вбить дитину в чотири, в три місяці, через що ж не можна зробить цього в десять місяців? І тоді ж, і тепер вона жива? Через що?
Антонина (безсило, тихо). Я прошу тебе, годі!
Кривенко. Та не можу я! Цього не буде! Це — не вихід!
Антонина. Що тобі? Тобі ж краще буде. Ну, й примирись з моєю смертю. Все одно забудеш через тиждень...
Кривенко. Не в цьому річ, а в тому, що безглуздя робиться! Все — логіка, чуття свого "я", досвід говорять за те, що дитина не повинна жить. Дитина, а не хто інший. І через щось, для чогось помирає ще одна людина! Людина, а не шматок м'яса! Безглуздя! На все наплювать, на власну мораль, на людей, на своє навіть життя, і все для темного, сліпого інстинкту! Ради його, вдумайся ти, ради цього деспота твого ти готова дать людям нікчемного товариша або ж однять у їх молоде, потрібне життя.
Антонина. Я нікому не потрібна.
Кривенко. Неправда! Ти жила уже, ти ввійшла в процес життя, ти зв'язана з ним многими нитками. І рвать їх — це руйнувать, гальмувати хід житп...
Антонина. Ні з чим я не зв'я гана і нічого не руйную.
Кривенко. Ну, що ти будеш казать їй?!
Антонина (скипівши). Та що тобі треба від мене? Що? Я не вб'ю своєї дитини! Ти — безумець. Да, да! Всякий тобі це скаже! Ніхто не оправдає твого безумства! (Випрямляється, з ненавистю, погрозливо і сильно). І спробуй тільки зробить це! Спробуй!.. Без жалю одправлю на каторгу! Яке ти маєш право рішать, яка вона буде? А може, вона в двадцять раз лучче тебе буде? А може, з неї геній вийде? Тобі треба червоних щок... Що тЪ за бог такий, всезнаю-чий?..
Кривенко. Досвід людей, наука знає це...
Антонина. Неправда! Цього наука ще не може сказать! Фізичне виховання... Можна з самого початку робить мокрі обтирання... Водолічиння... Взагалі пильнувать. Але ради бога, благаю тебе, буде про це! Я вже не можу. Я сказала і не зміню... Не бійсь, я помру так, що ніхто не здогадається, що я вбила себе. Не завдам тобі клопоту...
Кривенко (тихо). Ти розумієш, що ти ображаєш мене?
Антонина. Ох, господи! (З риданням). Я його ображаю!.. Стільки образ, стільки мук мені дав, і я його ще ображаю! Ну, уже скоро... Годі! (Плаче з мукою і одчаем).
Кривенко (ходить великими, важкими кроками, згорбившись.~Сідає біля неї). Годі, Тосю. (Пауза.ТЬхо обнімає): Ну, годі ж... Бідна моя, хороша!.. Я ж розумію твої муки, всім серцем почуваю й признаю їх.
Антонина (ще голосніше ридає). Не треба!.. Мовчи... Лучче будь жорстоким... Мовчи...
Кривенко. Не можу мовчати, бо мовчання буде брехнею... Не можу. Але що ж робить? Ну, годі, риданням не поможеш... Ну, годі ж... У тебе одно средство — плакать... Та смерть ще. Будь же чесна з собою. По-твоєму — дитина може вийти здоровою, ти переконана, що можеш виховать її корисною для людей, убивать вважаєш злочинством, ну так і роби ж так. Навіщо ж твоя смерть? Роби в згоді зі своїм чуттям і розумом. Яке тобі діло до мене, до того, як я думаю? З собою будь чесна, а не зі мною. Борись зі мною, докажи мені, що я — безумець, що ти права. Роди дитину, викохай її і, може, справді, твоя правда буде. Не вважай на мене. Я зараз думаю, що з неї не вийде генія. Я переконаний, що буде дегенерат. Я не хочу цього. Дитина ця — насильство наді мною. Так я через це повинен помирать? Де логіка? Нічого подібного! Я буду боротись! Може, й у мене є батьківський сліпий інстинкт, може, й мені важко обижать його, але рабом його я не буду! Ти думаєш, що я неправий,— борись зі мною. Докажи. Але не словом тільки...
Антонина. Я боротись не можу... Одна думка, що ти можеш прийти й убить дитину, це одн.е може мене з розуму звести. Я кожну хвилину буду тріпотіти за неї. Ні! О господи!.. Ще таку питку взять на себе... Ні! Нізащо!
Кривенко (пильно, понуро дивиться на неї. Потім ходить. Пауза. Зупиняється і, напружено думаючи, стоїть. Рішуче стріпує головою). Ну, добре! Я даю тобі слово, що нічого без твоєї згоди не зроблю.
Антонина. Моєї згоди ніколи не буде!
Кривенко (якийсь мент мовчки дивиться на неї. Тихо). Значить, я ніколи нічого не зроблю.
Антонина. Одмовишся? Покоришся? Ти?! Не вірю... Не вірю — ти говориш це, щоб спасти мене.
Кривенко. Я коли брехав тобі?
Антонина. Ніколи. Но в даному разі ти можеш вважать за можливе збрехать. (Допитливо дивиться на його). І навіть за потрібне...
Кривенко (усміхаючись). Твій інстинкт робить тебе прозорливою. Занадто лише...
Антонина. Ти покоришся?
Кривенко. Я не знаю, що буде... Може, я примирюсь з тим, щоб ця дитина була вроді memento, щоб була живим нагадом, як не треба робить... Може, я найду в цьому і гарні боки і примирюсь. Я знаю?.. Знаю одно, що смерті твоєї допустить не можу. Це абсурд, більший за дитину. Я вибираю менший.