(1) 3 нічого нічого й не буде (латин.).
Ага! "Здатність чи нездатність осягати,— дуже слушно зазначає містер Млинн,— ні в якому разі не слід брати за критерій беззастережної істини". Якому, здоровому глуздом, нашому сучасникові хоча б на думку спаде заперечувати такий трюїзм? Єдине, що нас може щиро здивувати,— чому Млинн визнав за необхідне бодай натякати на речі аж настільки очевидні. Ну, ну... Та перегорнімо сторінку. А що тут? "Два суперечні явища не можуть обидва бути істинні, себто не можуть співіснувати в природі". Тут містер Млинн хоче сказати, що, наприклад, дерево повинно бути або деревом або не деревом,— тобто воно не може бути водночас деревом і не деревом. Чудово; але я запитую його: чому? А відповідь така (і вона більше ні на що не претендує): "Тому що неможливо осягнути, щоб два суперечні явища обидва могли бути істинні". Проте це, за його ж таки схемою доведень, ніяка не відповідь; хіба ж не він сам щойно визначив як очевидну річ, що "здатність чи нездатність осягати ні в якому разі не слід брати за критерій беззастережної істини"?
Тож я й нарікаю на ті прадавні народи не стільки через те, що їхня логіка, як видно з їхніх доведень, цілковито неспроможна, пуста й заразом химерна, скільки через їхнє пихате та недоумкувате заперечення всіх інших шляхів до Істини, всіх інших засобів її досягнення, крім цих двох безглуздих стежок — одна поповзом, друга навкарачках,— на які вони вийшли, аби накласти пута на Душу; а Душа ж бо нічого так не прагне, як ширяти]
До речі, любий мій друже, як ви гадаєте — чи не завдало б нерозв'язного клопоту тим прадавнім догматикам визначити, яким же з тих двох шляхів було досягнуто найважливішої та найвищої з усіх їхніх істин? Маю на увазі закон гравітації. Ньютон завдячує його Кеплерові. Кеплер визнавав, що його три закони були, власне, вгадані (а саме ці три закони, з шерегу інших, і привели чудового інглітського математика до його головного Правила, основи всіх фізичних законів, за якими для нас починається вже Царство Метафізики). Кеплер здогадувався, тобто користувався уявою. Він був воістину "теоретик" — це слово, нині мало не священне, колись вимовляли як образливе назвисько. Ну, хіба спромоглися б ті старі кроти роз'яснити, яким із двох "шляхів" криптограф розгадує вельми заплутану криптограму або по якому із двох шляхів Шампольйон підвів людство до тих безсмертних і майже незліченних істин, що випливли з розшифрованих ним єгипетських ієрогліфів?
І ще одне слово на цю тему, з якою я вже вам, певно, набридла. Так от, хіба не аж надто дивним є те, що вони, ці упереджені люди, з їхньою вічною балаканиною про шляхи до Істини, не трапили на те, що ми тепер ясно усвідомлюємо як широкий битий шлях,— на принцип Послідовності? Невже не дивовижно, що вони так і не спромоглися зробити з творінь Господа найважливіший висновок: цілковита послідовність повинна бути й абсолютною істиною! Наскільки спростилися шляхи нашого прогресу після запізнілого обнародування цих тверджень! Дослідження було вихоплено з рук земляних кротів і передано — як першорядне завдання — правдивим, єдино правдивим мислителям, людям полум'яної уяви. От ті останні й теоретизують. Подумайте тільки, з яким презирством мої слова сприйняли б наші прабатьки, якби вони зараз могли зазирнути мені через плече? А я наполягаю: саме ті люди й теоретизують; їхні теорії легко виправляти, видозмінювати, систематизувати — очищати потроху від окалини непослідовності,— аж поки врешті проявиться довершена послідовність; а її — саме тому, що вона є цілком послідовна,— навіть найзашкарубліші уми визнають за абсолютну та беззастережну істину.
4 квітня. Новітній газ робить чудеса, особливо у сполученні з удосконаленою гутаперчею. Якими ж то безпечними, зручними, легкими в керуванні й з усіх поглядів вигідними стали наші сучасні повітряні кулі! Он одна, величезна,— наближається до нас із швидкістю щонайменше сто п'ятдесят миль на годину. На ній, здається, повнісінько народу,— може, триста чи чотириста пасажирів,— а бач як ширяє на висоті десь понад милю над рівнем моря, тільки позирає згори на нас, бідолаг, із величною зневагою. А втім, сотня чи навіть дві сотні миль на годину — то, кінець кінцем, не швидкість для справжньої подорожі. Ви, напевно, пам'ятаєте, як ми перестрибнули весь Канадавський континент залізницею? Цілих триста миль на годину — оце швидкість! Щоправда, там годі щось побачити у вікно, годі чимось зайнятися, хіба що фліртом, бенкетуванням та танцями у тих розкішних салонах. Пам'ятаєте, яке дивне відчуття виникало, коли з вагона, що мчав на повний хід, ми ненароком ухоплювали оком якісь предмети назовні? Все зливалось у єдину суцільну масу. Щодо мене, то я віддаю перевагу подорожам повільним поїздом, із швидкістю, скажімо, миль сто. Там є скляні вікна і навіть дозволяється їх відчиняти — окові відкриваються ясні краєвиди... Пандіт каже, що трасу для великої трансканадавської залізниці частково розмічено ще, мабуть, дев'ятсот років тому! Він запевняє навіть, нібито й досі можна знайти залишки дороги — сліди якраз із тих часів, про які він згадував. Тоді дорога, здається, мала тільки дві колії; у нас, як вам відомо, їх аж дванадцять, і ще готуються три чи чотири. Стародавні рейки були дуже тонкі й розташовувались надто близько одна від одної: в наш час така легковажність неминуче призвела б до тяжких аварій. Бо ж сучасна ширина колії — п'ятдесят футів — заледве вважається безпечною. Власне кажучи, я не сумніваюся, що якісь там колії повинні були існувати вже у вельми віддалені часи,— так твердить і Пандіт; для мене цілком ясно, що в певний період,— очевидно, не менше як сім сторіч тому — Північний і Південний Канадавські континенти складали одне ціле; отже, канадавцям просто доконче треба було мати велику трансконтинентальну залізницю.
5 квітня. Мене мало не до смерті замучила ennui. Єдиний, з ким на борту можна спілкуватися,— то Пандіт; а він, бідолашка, нездатний говорити ні про що, лише про старожитності. Якось він цілий день переконував мене, ніби прадавні амриккани самі врядували собою! — чи чув хто коли більшу нісенітницю? — і ніби вони існували у такому собі співтоваристві, де кожен сам за себе; немов ховрахи — "степові собачки" з відомої байки. Він каже, що вони виходили з найхимернішого засновку: нібито всі люди народжуються вільними й рівними. А це ж геть-чисто суперечить принципам ранжирування, які так виразно закарбовані на всьому, що є сущого в духовному та матеріальному світі. Кожна людина "голосувала" — так це в них називалося,— тобто, інакше кажучи, втручалась у громадські справи, аж поки зрештою виявилось, що "загальні інтереси" не цікавлять нікого і що "Республіка" (так іменували те абсурдне утворення) взагалі не має уряду. Розповідають, однак, ніби першою обставиною, котра занепокоїла (хоч і кожного на свій лад) тих самовдоволених філософів, що сконструювали "Республіку", було разюче відкриття, а саме: загальне виборче право дає нагоду для шахрайських махінацій, тобто будь-яка партія, що набереться досить підлоти, аби не соромитись шахрайства, зуміє будь-коли одержати будь-яку бажану кількість голосів, причому запобігти цьому чи навіть виявити це не зможе ніхто. Варто було лише трохи замислитись над цим відкриттям, і стало очевидним, що дурисвіти обов'язково візьмуть гору; коротше, всякий республіканський уряд неминуче буде урядом дурисвітів. А тим часом філософи знай тільки ніяковіли за свою дурість — вони, мовляв, не змогли передбачити неминучість цього зла,— і тут же поринали у вигадування нових теорій: всі біди, бачте, від того, що на арену зненацька вийшла така собі добра тітонька на ім'я Чернь, яка захопила у свої руки все-все й насадила таку сваволю, у порівнянні з якою всі казкові Гоги та Магоги видаються втіленням пристойності та втіхи. Ця Чернь (до речі, іноземка), кажуть, була найпаскуднішою істотою з усіх, що коли-небудь топтали нашу землю. Величезна на зріст, нахабна, зажерлива нечупара; у неї була жовч вола, серце гієни й мозок павича. Кінець кінцем вона сконала, лопнувши від надміру власної завзятості. А все-таки й від неї знайшлася певна користь, бо користь буває од усього на світі, навіть од якої мерзоти. Чернь подала людству такий урок, що його й понині неможливо забути,— ніколи не відбігаймо від аналогій, які є в природі. Щодо республіканства, то для нього годі знайти хоч якусь аналогію в цьому світі, хіба що згадаємо "степових собачок",— виняток, який, здається, скоріше доводить те, що демократія є пречудовою формою урядування... для собак.