— Я тільки візьму свою одєжду,— сказав я, стоячи біля сходів. — І піду в самко-мотність. Я вам за все до фіга вдячний, але в мене своя жізнь.
Я хотів, братики, якомога швидше вшитися звідти. Одначе 3. Долін заперечив:
— Е ні. Ми знайшли тебе, друже, і тепер не відпустимо. Підеш із нами. Все буде чудово, ось побачиш.
Він ступив до мене і знову схопив за руку. Я хотів був випручатись, але сама думка про це викликала в мене млість і нудоту, тож я навіть не ворухнувся. А побачивши бєзумниє глаза Ф. Александера, промовив:
— Хай буде, як ви кажете. Я у вашій власті. Але тільки хутчіш, братики, не баріться.
Єдине, чого я тепер бажав — це скоріше вирватися з будинку, що мав назву "Оселя". Погляд Ф. Александера мені зовсім не подобався.
— Гаразд,-кивнув головою Рубінщтейн. — Одягайся, поїдемо.
— Дим... Дим... Дим... — тихо бубонів Ф. Александер. — Що це чи хто це такий — Дим?
Я бистро рушив сходами нагору й за мінуту одягся. Потім разом з тією трійцею вийшов на вулицю й сів у машину. З одного боку біля мене сидів Рубінштейн, з другого —3. Долін, що раз у раз кахикав: "Кхе-кхе-кхе!" Д. Б. да Сільва зайняв місце водія.
Ми приїхали в місто й зупинилися перед однією з багатоквартирок, неподалік від такої самої багатоквартирки, де колись жив я.
— Вилазь, хлопче,— сказав 3. Долін і знов закахикав, від чого кінчик труїлки, що стирчав у нього в пасті, яскраво спалахнув. — Побудеш тут.
Ми зайшли до будинку. Стіни у вестибюлі прикрашали вєщі, що нагадували "Велич праці". Ми піднялися ліфтом нагору, братики, й ступили до квартири, яка нічим не відрізнялася від квартир в усіх багатоквартирках міста. Малюсінька нора з двома спальнями й однією вітальньо-їдальнею, стіл у якій був завалений книжками, паперами, заставлений чорнильницями, пляшками і таким іншим ге.
— Це твій новий дім,— оголосив Д. Б. да Сільва. — Влаштовуйся, хлопче. Харчі в буфеті, піжама — в комоді. Відпочивай, бентежна душо.
— Що? — не зовсім второпав я.
І — Не хвилюйся,— по-старечому прорипів Рубінштейн. — Просто ми зараз підемо. Нас чекає робота. Побачимося згодом. А поки що розваж себе сам.
— І ще одне,— озвався 3. Долін. — Кхе-кхе-кхеї Ти ж бачив, що спливло у змученій пам'яті нашого друга Ф. Александера. Скажи, це часом не... Тобто чи не ти?.. Гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі. Далі говорити не варто.
— Але ж я розплатився! — відповів я. — Бог мені свідок, я за все розплатився! І не лише за себе, а й за тих виплодків, які називали себе моїми кентами! — Мене охопила лють, і я одразу відчув нуддоту. — Я трохи полежу,— пробелькотів я. — Ті жахливі часи минулися назавжди.
— Авжеж,— підтвердив Д. Б. да Сільва, виставивши напоказ усі свої зубья. — Назавжди.
І вони мене залишили, братики. Пішли робити свої дєла, що, як я зрозумів, були пов'язані з політикою і таким іншим ге. А я лежав на ліжку — в самкомотності, в цілковитій тиші. Лежав одягнений, скинувши тільки черевики та попустивши краватку, спантеличений, і розмірковував, яка жізнь тепер мене чекає. В голівері, наче на кіноекрані, замелькали образи різних людей, з якими я стикався в школі та в Держв'язі, і я не^побачив жодного чєловєка, котрому можна було в цьому офігєнном світі довіритись. А потім я закуняв, братики.
Прокинувшись, я почув музику, яка долинала з-за стіни,— дуже громкую музику, що й розбудила мене. Це була симфонія, яку я добре знав, але не чув уже багато років,— Симфонія номер три датчанина Отто Скаделіга. Особливо громкій, бурхливий був початок симфонії, і саме він оце й звучав. Якийсь час я слухав з цікавістю й радістю, але потім дали про себе знати біль і нудота, в жівотє забурчало. І ось я, такий великий любитель музики, сповз із ліжка й, підвиваючи "ой-ой-ой!", затарабанив у стіну.
— Припиніть, припиніть, вирубіть! — кричав я.
Але музика не затихала, навіть стала ще голоснішою. Я гупав у стіну й кричав, доки позбивав до крові кісточки на руках. Але нічого не мінялось. Тоді я вирішив урятуватися втечею. Заточуючись, я почвалав зі спальні до вхідних дверей, які, одначе, виявилися замкненими. Я був безсилий щось зробити. А музика звучала все громчє і громчє, наче мучила мене, братики, навмисне. Я щосили заткнув пальцями уші, проте тромбони й літаври лунали так само громко. Я знову закричав, щоб вимкнули музику й люто загупав кулаками в стіну. Марно.
— Ох, блін, що ж його робити? — заскиглив я. — Боже на небесах, допоможи мені І
Знемагаючи від болю й нудоти, я вештався по квартирі й намагався сховатись від музики, що перевертала всі мої нутрощі. Випадково я кинув погляд на купу книжок, паперів і такого іншого ге на столі у вітальні, і раптом збагнув, що повинен робити і що, власне, бажав зробити, перше ніж мені стали на заваді оті старпьори в публі-біблії, а тоді Дим із Баржею в уніформі рож: накласти на себе руки, назавжди зникнути з цього жорстокого, лихого світу. На обкладинці якоїсь брошури я побачив слово "смерть" хай навіть не окремо, а у фразі "Смерть урядуїк А поруч, мов за велінням долі, лежала ще одна книжечка, на II обкладинці було намальоване розчахнуте вікно, що ніби промовляло: "Розчини вікно для свіжого повітря, свіжих ідей, нового життяі" І я збагнув: це порада мені, тільки так можна покласти край усьому — вистрибнути з вікна. Лише мить болю, а тоді — вічний сон.
Поруч, за стіною, так само нуртували духові, ударні й смичкові інструменти. Вікно в кімнаті, де я лежав, було прочинене. Я підійшов до нього й побачив унизу маленькі машини, автобуси, перехожих.
— Прощавайте, прощавайте, хай вас Бог простить за згублене життя 1 — крикнув я, світові.
Тоді виліз на підвіконня — музика залунала тепер ліворуч,— заплющив глаза, відчув холодний вітер у ліцо, і стрибнув.
4
Стрибнув я, братики, і гепнув на тротуар. Але не вбився, ні. Бо якби вбився, то не написав би всього цього. Мабуть, там було не досить високо для того, щоб убитися на смерть. Одначе, братики, я зламав— хребет, руки й ноги і зомлів від пекучого болю. Наді мною посхилялися перелякані, здивовані ліца перехожих. Та за мить до того, як зомліти, я чьотко збагнув, що жоден чєловек у цьому жахливому світі не був на моєму боці і що музику за стіною влаштували ті, хто вдавав із себе моїх нових кеитів. І зробили вони це зумисне, заради своєї егоїстичної, хвалькуватої політики. Ця мить тривала мільярдну частку мінути, а тоді весь світ, небо, ліца, що, вирячивши глядєлкі, застигли довкола,— геть усе зникло.