— О! — вигукнув Енді. — Схоже, твоя мрія здійснилась. Маю гарні новини. — Відбиваючи, наче диригент, лапамі такт, він пішов по платівку.
Дві малі ципки пирснули, як і належить у їхньому віці, і я, братики, суворо на них лупнув. Енді дуже бистро повернувся, вимахуючи великим лискучим білим конвертом Дев'ятої з насупленим, похмурим ліцом самого Людвіга вансі на ньому.
— Ось,— сказав Енді. — Прослухаємо, щоб перевірити? Та мені хотілось якнайшвидше віднести платівку додому й послухати її на своєму стерео, на самко-моті, не ділячись ні з ким насолодою. Коли я вигріб з кишені деньгі, щоб розплатитись, одна з тих малих ципок поцікавилась:
— Кого це ти відколупав, братчику? Таке велике й одне? — Ці малі пісюшкі мали свій жаргон.
— "Сімнадцяте небо"? Люк Стерн? Гоглі Гогль?
Обидві закихкали, вигинаючись і погойдуючи стегнами. І раптом мені сяйнула така думка, що я трохи не поточився від захвату, братва. Кілька секунд навіть не міг звести дух. Тоді оговтавшися, вишкірив начищені зубья і мовив:
— Навіщо вам іти додому, сестрички, й слухати оце завивання. — Я встиг помітити, що вони купили платівки з поп-вєщамі для підлітків. — Б'юсь об заклад, у вас манюсінький портативний програвачик, придатний хіба для пікніка.
Обидві невдоволено випнули губи.
— Ходіть із дядечком,— провадив я далі,— і ви послухаєте музику по-справжньому. Почуєте труби ангелів і тромбони диявола. Запрошую вас,— уклонився я.
Вони знову захихотіли, і одна з них відповіла:
— Та ми такі голодні! Краще б поїсти.
— Атож,— докинула друга,— вона хоче сказати, що ще не снідала.
— То поїсте з дядечком. Кажіть, куди підемо.
Дівчатка, кумедно вдаючи досвідчених, дорослих жінок,почали перелічувати назви ресторанів: "Ріц", "Брістоль", "Хілтон", "Рісгоранте Грантурко"... Зрештою я урвав їх словами: "Ходіть за дядечком",— і повів до "Макаронниці" за рогом. Там я дав їхнім невинним юним лічікам схилитися над спагетті з ковбасою, тістечками із збитими вершками, банановими "сплітами" й гарячим шоколадом, а сам — мене аж занудило від такої рясноти — з'їв дуже скромний полуденок:
скибочку шинки та чималий шмат гострого червоного перцю. Ці дві малі ципки хоч і не сестри, були дуже схожі одна на одну. Однаково думали — чи й узагалі не думали,— мали однакове волосся кольору сухої соломи. Що ж, сьогодні вони справді подорослішають. Я зроблю цей день днем їхньої зрілості. Не піду пополудні до школи, а візьмусь за науку — Алекс як учитель! Ципок звали, як вони самі сказали, Марті та Соньєтта досить-таки безумно, останній крик дитячої моди.
— Гаразд, Марті й Соньєтта, то Марті й Соньєтта,— промовив я. — Час нам мчатися— і то з вітерцем! Нумо, вперед!
Коли ми вийшли на холодну вулицю, дівчатка сказали, що не поїдуть на автобусі — ні-ні! — тільки на таксі, тож я, потураючи їм, хоч у душі криво осміхнувся, підкликав зі стоянки таксі. Водій, старий вусатий чєловєк у засмальцьованій одєждє, попередив:
— Тільки нічого не рвіть. Не попсуйте сидінь. Щойно поміняли оббивку. Я розвіяв його дурні побоювання, і ми рвонули в бік муніципального будинку 18-А. Малі самовпевнені ципки по дорозі перешіптувались і хихотіли. Одне слово, приїхали ми, братики, і Л-ГІОПІЕ ципок до квартири 10-8. Поки ми дерлися сходами нагору, вони відсапувались і сміялись, а коли прийшли, сказали, що помирають від спраги, тож я відімкнув у себе в кімнаті заповітну скриньку й налив кожній з тих десятирічних дєвочєк віскі "Скотчмен", щоправда, добряче розведеного колючою, аж у ніс било, содовою. Обидві всілися на моє ліжко (все ще незастелене) і, гойдаючи ногами, почали цмулити віскі, а я поставив на свій стереопрогравач їхні дурні нікчемні платівочки. Суміш, яку ми пили з дуже гарних, розкішних, дорогих позолочених келихів, нагадувала швидше ароматизований дитячий напій. Одначе ципки аж прицмокували-ох-ох-ох! —ще й вигукували: "Запагорбіти можна!", "ЗЗомліти мало!" — й такі інші безглузді слова, модні в їхньому середовищі. Поки я програвав оте говно, укоськав їх допити віскі й налив їм по другій. А вони були й раденькі, братики! Тож коли їхні жалюгідні поп-диски прокрутилися двічі (там були дві пісні: "Медові пахощі" у виконанні Айка Ярда і "Ніч після дня після ночі", яку тоненько завивали два кастрати, справжні євнухи, прізвища їхні я забув), ципки, здавалося, вже досягли межі істеричного збудження — плигали на ліжку й вистрибували разом зі мною по кімнаті.
Про те, що я зробив того дня, братва, нема чого розводитись, ви вже, певно й самі здогадались. Дві малолітки як оком змигнути опинилися без одєжди, але все реготали, бо нагой дядечко Алекс із ручкою від сковороди, що стирчала з нього, здавався їм дуже кумедним, а він, наче роздягнений лікар, усе відгортав шкірку, а тоді з гарчанням, мов рись болотна, смикнувся й зволожив собі лапу. Потім я обережно дістав із конверта Дев'яту симфонію — отож Людвіг ван тепер був також нагой,— а тоді, коли востаннє смикнувся й відчув найвищу насолоду, опустив голку на платівку. І почалось: басові струни забубоніли з-під ліжка до решти оркестру, далі озвався чоловічий голос, закликаючи всіх радіти, і полилася блаженно-обалдєнная мелодія, оспівуючи Радість, це небесне полум'я, а я, відчувши в собі звіра, накинувся на двох малих ципок. Тепер вони вже не тішились і весело не вигукували, бо мусили коритись дивним, незрозумілим бажанням Алекса Великого, що, збадьорений Дев'ятою і шкірковідгортанням, був чудесний, замєчатєльний і дуже вимогливий, братики. А втім, обидві малі були надто п'яні, аби щось відчути як слід.
Та коли той гуркіт і вигуки про "Радість, Радість, Радість!" стихли вдруге й усе скінчилось, малі ципки вже не вдавали з себе досвідчених жінок. Вони, здається, втямили, що з ними зроблено, й почали скиглити, проситися додому і казати, нібито я — дикий звір. Вигляд вони мали такий — скривавлені, набурмосені,— наче побували у великій бітвє, що, зрештою, так і було. Що ж, прогулюючи школу, вони однаково мали підвищувати свій освітній рівень. І таки підвищили. Вдягаючись, обидві зойкали, хлипали — ой-ой-ой! — і маленькими кулачками легенько товкли мене, брудного, нагото, висотаного і витолоченого, а я мовчки лежав собі на ліжку.