— А ти? Як я міг би віддячитись тобі, Вісенно?
— Не будемо про це розмовляти. Я не беру плати від відьми́нів. Якщо хочеш, можеш назвати це солідарністю. Професійною солідарністю. Та симпатією. В рамках цієї симпатії приязна порада, або, якщо хочеш, рекомендація цілительки. Перестань приймати галюциногени, Геральте. Галюцинації не лікують. Нічого.
— Дякую, Вісенно. За допомогу й пораду. Дякую… за все.
Вигріб руку з-під шкур, намацав її коліно. Вона здригнулася, потім уклала долоню йому в долоню, легко стиснула. Обережно вивільнив пальці, провів ними по її руці, по передпліччю.
Ну звісно. Гладенька шкіра молодої дівчини. Вона здригнулася ще дужче, але не вивільнила руку. Він повернувся пальцями до її долоні, з'єднав потиском.
Медальйон на шиї завібрував, ворухнувся.
— Дякую тобі, Вісенно, — повторив, пануючи над тремтінням голосу. — Я радий, що наші дороги перетялися.
— Випадок, — сказала вона, але цього разу в її голосі не було холоду.
— А, може, приречення? — спитав він, дивуючись, бо хвилювання й роздратування раптом безслідно його покинули. — Ти віриш у приречення, Вісенно?
— Так, — не відразу відповіла вона. — Вірю.
— У те, — продовжував він, — що люди, зв'язані приреченням, завжди зустрічаються?
— І в це теж… Що ти робиш? Не обертайся…
— Я хочу глянути на твоє обличчя…, Вісенно . Хочу глянути в твої очі. А ти… Ти мусиш глянути в мої.
Вона зробила рух, наче намагалася встати з колін. Але залишилась біля нього. Він поволі перевернувся, кривлячи губи від болю. Пояснішало, хтось знову докинув палива до вогню.
Вона вже не ворухнулась. Тільки відвернула голову вбік, профілем, але він ще виразніше бачив, що її губи тремтять. Затиснула пальці на його долонях, сильно.
Він дивився. Не було жодної схожості. Її профіль був зовсім іншим. Малий ніс. Вузьке підборіддя. Мовчала. Потім раптом схилилася, глянула йому просто в очі. Зблизька. Без слова.
— Як вони тобі подобаються? — спокійно спитав він. — Мої підправлені очі? Такі… небуденні. Ти знаєш, Вісенно, що роблять з очима відьми́нів, аби їх підправити? Знаєш, що це не завжди вдається?
— Перестань, — м'яко сказала вона. — Перестань, Геральте.
— Геральт…, — він раптом відчув, як щось у ньому нуртує. — Це ім'я дав мені Весемир. Геральт із Ривії. Я навіть навчився наслідувати ривійський акцент. Напевне, через внутрішню потребу мати рідний край. Хоча б вигаданий. Весемир… дав мені ім'я. Весемир назвав мені твоє. Доволі неохоче.
— Тихо, Геральте, тихо.
— Тепер ти кажеш мені, що віриш у приречення. А тоді… Тоді ти вірила? Ах, так, мусила вірити. Мусила вірити, що приречення накаже нам зустрітися. Цьому слід приписати факт, що ти сама зовсім не прагнула цієї зустрічі.
Вона мовчала.
— Я завжди хотів… Міркував про те, що я тобі скажу, коли ми нарешті зустрінемось. Міркував про питання, яке тобі поставлю. Вважав, що це справить мені нездорову приємність.
Те, що блиснуло на його щоці, було сльозою. Безсумнівно. Він відчув, як його горло болісно стискається. Відчув утому. Сонність. Слабкість.
— При світлі дня… — застогнав. — Завтра, при сонячному блиску, гляну тобі в очі, Вісенно… І поставлю своє питання. А, може, не поставлю, бо вже запізно. Приречення? О, так. Єн мала рацію. Не досить бути приреченими одне одному. Потрібне щось більше… Але завтра я гляну тобі в очі… При сонячному блиску.
— Ні, — сказала лагідно, тихо, оксамитно, голосом, який дражнив, шарпав покладами пам'яті, пам'яті, якої не було. Якої ніколи не було, але ж була.
— Так! — запротестував він. — Так. Я цього бажаю…
— Ні. Тепер ти заснеш. А, прокинувшись, перестанеш бажати. Нащо нам дивитися на себе при сонячному блиску? Що це змінить? Уже нічого не можна відвернути, нічого змінити. Який сенс задавати мені питання, Геральте? Чи той факт, що я не зумію на них відповісти, дійсно справить тобі нездорову приємність, Геральте? Що нам дасть взаємна образа? Ні, ми не будемо дивитися на себе при світлі дня. Засни, Геральте. А так, між нами, це зовсім не Весемир дав тобі ім'я. Хоча це теж нічого не змінить і нічого не відверне, але я б хотіла, щоб ти це знав. Бувай здоровий і бережи себе. Й не намагайся мене відшукати…
— Вісенно…
— Ні, Геральте. Тепер ти заснеш. А я… була твоїм сном. Бувай здоровий.
— Ні! Вісенно!
— Засни, — в оксамитному голосі тихий наказ, що ламає волю, рве її, немов тканину. Тепло, що раптом б'є з її долоні.
— Засни.
Заснув.
VI
— Юрго, ми вже у Заріччі?
— Ще відучора, пане Геральте. Зараз ріка Яруга, а далі то вже мої краї. Гляньте, навіть коні веселіше йдуть, голови підкидають. Чують, що дім близько.
— Дім… Ти в городищі мешкаєш?
— У пригородку.
— Цікаво, — відьми́н роздивився. — Майже не видно слідів війни. А казали, що ця місцевість була страшенно сплюндрована.
— А так, — відповів Юрга. — Чого як чого, а руїн ми мали вдосталь. Тільки пригляньтесь пильніше, майже на кожній хаті, в кожній загороді біліє від новенької столярки. А за рікою, бачте, там іще гірше було, все дощенту погоріло… Ну та що ж, війна війною, а жити треба. Пережили-сьмо найбільшу завірюху, коли Чорні через нашу землю котилися. Справді, видавалося тоді, що все на пустиню перевернуть. Багато з тих, що тоді втекли, ніколи не повернулись. Але на їхнє місце нові поселилися. Жити треба.
— Правда, — пробурмотів Геральт. — Жити треба. Неістотно, що було. Треба жити…
— Добре кажете. Ну от, натягайте. Я вам штані зшив, залатав. Будуть як нові. Це так, як ота земля, пане Геральте. Війна її подерла, переорала як залізною бороною, покривавила. Але тепер буде як нова. Та й ще лучче вродить. Навіть ті, що в тій землі зігнили, добру послужать, ґрунт удобрять. Наразі орати тяжко, бо кості, желіззя всюди на полях, але земля і з желіззям упорається.
— А не боїтеся, що нільфгаардці…, що Чорні повернуться? Вже раз знайшли дорогу через гори…
— Т'адже боїмося. То й що? Сісти і плакати, трястися? Жити треба. А що буде, те й буде. Того, що приречено, возом не об'їдеш.
— Ти віриш у приречення?
— А як же не вірити? Після того, як ми на мості спіткалися, на урочищі, як ви мене од смерті спорятували? Ох, пане відьми́не, зобачите, впаде моя Злотолітка вам до ніг…