— Мишовуре, — сказав, дивлячись на вершника на сивому коні.
— Геральте, — кивнув головою вершник, міряючи його холодним поглядом. — Цікава зустріч. Але розпочнемо із найважливіших речей. Де Цирі?
— Тут! — крикнула дівчинка, схована між листям. — Можна злазити?
— Можна, — промовив відьми́н.
— Але я не знаю, як!
— Так само, як вилізла, але навпаки.
— Я боюся! Я на самому вершечку!
— Злазь, кажу! Маємо про що порозмовляти, моя панно!
— А про що?
— Чому, до холери, ти туди полізла, замість тікати до лісу? Я б утік за тобою, не мусив би… А, дідько. Злазь.
— Я зробила як той кіт із казки! Що не зроблю, то все відразу погано! Хотіла б я знати, чому.
— І я теж, — сказав друїд, зсідаючи з коня, — хотів би це знати. І твоя бабка, королева Каланте, теж хотіла б це знати. Ну, принцесо, далі, злазь.
Із дерева посипалося листя й сухе гілля. Потім пролунав різкий тріск рваної тканини, а врешті з'явилася Цирі, що охляпом з'їжджала по стовбуру. З відлоги на каптанику зосталося мальовниче шмаття.
— Дядечку Мишовуре!
— Власною персоною, — друїд обійняв та пригорнув дівчинку.
— Тебе бабуся прислала? Дядечку? Вона дуже засмучена?
— Не дуже, — усміхнувся Мишовур. — Вона дуже зайнята, різки замочила. Цирі, дорóга до Цинтри займе нам трохи часу. Використай його і придумай пояснення своїх вчинків. Якщо ти зволиш скористатися з моєї поради, то це мусить бути дуже коротке й дуже змістовне пояснення. Таке, щоб його можна було промовити дуже, дуже швидко. А все ж думаю, що кінцівку тобі, принцесо, доведеться прокричати. Дуже, дуже голосно.
Цирі болісно скривилася, зморщила носика, стиха форкнула, а руки самі собою побігли в напрямку загроженого місця.
— Ходімо звідси, — сказав Геральт, роздивляючись. — Ходімо звідси, Мишовуре.
VIII
— Ні, — сказав друїд. — Каланте поміняла плани, вже не бажає шлюбу Цирі з Кістріном. Із власних причин. Окрім того, мушу зізнатися, що після тієї огидної афери з інсценізацією нападу на купців король Ервилл вельми впав у моїх очах, а з моїми очима в королівстві рахуються. Ні, до Настрогу ми навіть не зазирнемо. Я забираю малу просто до Цинтри. Геральте, їдь з нами.
— Нащо? — відьми́н глянув на Цирі, яка дрімала під деревом, закутавшись у Мишовурів кожух.
— Ти добре знаєш, нащо. Ця дитина, Геральте, тобі обіцяна. Приречена. Втретє, так, утретє ваші дороги перетинаються. Звісно, в переносному значенні, особливо якщо йдеться про два попередні рази. Ти ж не назовеш це випадком?
— Що за різниця, як назову, — відьми́н криво посміхнувся. — Суть не в назві, Мишовуре. Нащо мені їхати до Цинтри? Я вже в Цинтрі був, уже перетинався, як ти це окреслив. І що з того?
— Геральте, ти зажадав тоді присяги від Каланте, від Паветти і її чоловіка. Присяга дотримана. Цирі є Несподіванкою. Приречення жадає…
— Щоб я забрав оту дитину й переробив на відьми́на? Дівчинку? Мишовуре, приглянься до мене. Ти можеш мене уявити гожим дівчатком?
— Дідько б ухопив оте відьми́нство, — роздратувався друїд. — Про що ти взагалі кажеш? Що одне має спільного з другим? Ні, Геральте, я бачу, що ти нічого не розумієш, тож мушу вдатися до простих слів. Слухай, кожен дурень, і ти в тому числі, може зажадати присяги, змусити дати обітницю і не стане через це незвичайним. Незвичайною є дитина. І незвичайним є зв'язок, що виникає, коли дитина народжується. Ще ясніше? Будь ласка. Геральте, з моменту народження Цирі перестало бути істотним, чого ти хочеш і що плануєш, не має також жодного значення, чого ти не хочеш і від чого відмовляєшся. Ти, холера ясна, не йдеш у рахубу! Не розумієш?
— Не кричи, розбудиш її. Наша несподіванка спить. А як прокинеться… Мишовуре, навіть незвичайних речей можна… Слід інколи зрікатися.
— Ти ж знаєш, — друїд холодно глянув на нього, — що власної дитини в тебе ніколи не буде.
— Знаю.
— І зрікаєшся?
— Зрікаюся. Можна?
— Можна, — промовив Мишовур. — Аякже. Але ризиковано. Є така стара приказка — меч приречення…
— …має два вістря, — закінчив Геральт. — Я чув.
— А, чини, що вважаєш належним, — друїд відвернув голову, сплюнув. — І подумати, я готовий був заради тебе головою важити…
— Ти?
— Я. На відміну від тебе, я у приречення вірю. І знаю, як небезпечно гратися двосічним мечем. Не грайся, Геральте. Скористайся з нагоди, яка трапляється. Перетвори те, що в'яже тебе з Цирі, на нормальний здоровий зв'язок дитини та опікуна. Бо якщо ні… Тоді цей зв'язок може проявитися інакше. Страшніше. Негативно і деструктивно. Я хочу оберегти від цього і тебе, і її. Якби ти захотів її забрати, я б не заперечував. Взяв би на себе ризик пояснити Каланте, чому.
— Звідки ти знаєш, що Цирі хотіла б зі мною піти? Зі старих пророцтв?
— Ні, — серйозно відповів Мишовур. — З того, що вона заснула лише тоді, коли ти її пригорнув. Що вона бурмоче уві сні твоє ім'я і шукає ручкою твоєї руки.
— Годі, — Геральт устав, — бо ще розкисну. Бувай, бороданю. Перекажи Каланте поклін від мене. А щодо Цирі… Щось вигадай.
— Ти не зумієш утекти, Геральте.
— Від приречення? — відьми́н підтягнув попругу здобичного коня.
— Ні, — сказав друїд, дивлячись на сплячу дівчинку. — Від неї.
Відьми́н похитав головою, скочив у сідло. Мишовур сидів нерухомо, гребучись прутом у згасаючому багатті.
Повільно від'їхав через вереси, які сягали стремен, узбіччям, що вело в долину, до чорного лісу.
— Герааальте!
Оглянувся. Цирі стояла на вершині пагорба, маленька сіра фігурка з розвіяним попелястим волоссям.
— Не від'їжджай!
Він помахав рукою.
— Не від'їжджай! — тонко закричала. — Не від'їжджаааай!
Я мушу, подумав він. Мушу, Цирі. Єдине, що приречене всім, — це смерть. Це вона є другим вістрям двосічного меча. Одне — це я. А друге — смерть, що йде за мною крок у крок. Не можу, не маю права наражати тебе на небезпеку, Цирі.
— Я твоє приречення! — долинуло з вершини пагорба, тихше, розпачливіше.
Він штовхнув коня п'ятою і вирушив перед себе, заглиблюючись, як у западину, в чорний холодний підмоклий ліс, у приязну знайому тінь, у морок, який, здавалося, не мав кінця.
ЩОСЬ БІЛЬШЕ
I
Коли на балках мосту раптом застукотіли копита, Юрга навіть голови не підняв, — лише стиха завив, пустився колеса, з яким саме змагався, і вповз під воза так швидко, як тільки міг. Розплющившись, дряпаючи спиною об шорстку шкарлупу гною та грязюки, що покривала підводу зісподу, уривчасто скавчав і дрижав зі страху.