Ейтне повільно і пестливо розчісувала довге волосся дівчинки.
— Увійди, Гвинблейде. Сядь.
Він сів, спершу церемонно приклякнувши на одне коліно.
— Ти відпочив? — спитала дріада, не дивлячись на нього й не перериваючи чесання. — Коли зможеш вирушити у зворотну дорогу? Що скажеш на завтрашній ранок?
— Коли накажеш, Пані Брокілону,— холодно промовив він. — Одного твого слова достатньо, щоб я перестав дратувати тебе своєю присутністю в Дуен Канель.
— Геральте, — Ейтне повільна повернула голову. — Не зрозумій мене хибно. Я тебе знаю і поважаю. Знаю, що ти ніколи не скривдив дріади, русалки, сильфіди чи німфи, навпаки, траплялося, що ти їх обороняв, рятував життя. Але це нічого не змінює. Нас занадто багато розділяє. Ми належимо до різних світів. Я не хочу і не можу робити винятки. Ні для кого. Не питатиму, чи ти це розумієш, бо знаю, що так. Я питаю, чи ти це приймаєш.
— Це щось міняє?
— Нічого. Але я хочу знати.
— Приймаю, — підтвердив він. — А що з нею? З Цирі? Вона теж належить до іншого світу.
Цирі лякливо глянула на нього, потім зиркнула вгору, на дріаду. Ейтне посміхнулася.
— Вже ненадовго, — сказала.
— Ейтне, прошу. Задумайся.
— Над чим?
— Віддай її мені. Нехай повертається зі мною. До світу, якому належить.
— Ні, Білий Вовче, — дріада знову занурила гребінь у попелясте волосся дівчинки. — Я її не віддам. Хто як хто, а ти мусиш це зрозуміти
— Я?
— Ти. Навіть до Брокілону долинають новини зі світу. Вістки про одного відьми́на, який взамін за надану допомогу інколи вимагає дивних клятв. "Даси мені те, чого не сподіваєшся застати вдома". "Даси мені те, що вже маєш, а про що не знаєш". Знайомо звучить? Адже ви від певного часу намагаєтесь так керувати приреченням, шукаєте хлопців, яким судилося бути вашими наступниками, хочете порятуватися від вимирання та забуття. Від небуття. То чому ж я дивую тебе? Я турбуюся долею дріад. Напевно, це справедливо? За кожну вбиту людьми дріаду одна людська дівчинка.
— Ейтне, залишивши її тут, ти викличеш ворожість та прагнення помсти. Викличеш запеклу ненависть.
— Для мене немає нічого нового в людській ненависті. Ні, Геральте. Я її не віддам. Особливо тому, що вона здорова. Останнім часом це рідкість.
— Рідкість?
Дріада втупила в нього великі срібні очі.
— Нам підкидають хворих дівчаток. Дифтерія, скарлатина, круп, навіть віспа. Думають, що ми не маємо імунітету, що епідемія нас знищить чи, принаймні, здесяткує. Розчаруй їх, Геральте. Ми маємо щось більше за імунітет. Брокілон дбає про своїх дітей.
Замовкла, схилилася, обережно розчесала пасемко скуйовдженого волосся Цирі, допомагаючи собі другою рукою.
Відьми́н відкашлявся.
— Чи можу я приступити до посольства, яке доручив мені король Венцлав?
— А чи не шкода на це часу? — звела голову Ейтне. — Нащо тобі витрачати сили? Я й так чудово знаю, чого хоче король Венцлав. Для цього зовсім не потрібно мати пророчі здібності. Хоче, щоб я віддала йому Брокілон, мабуть, аж по річку Вду, яку він, наскільки мені відомо, вважає чи хотів би вважати природним кордоном між Брюгге та Верденом. Взамін, як припускаю, він запропонує мені анклав, малий і дикий закуток лісу. І, напевно, гарантує королівським словом та королівською опікою, що той малий і дикий закуток, той окраєць пралісу, належатиме мені по віки вічні і що ніхто не зважиться непокоїти там дріад. Що там дріади зможуть жити мирно. Так, Геральте? Венцлав хотів би закінчити війну за Брокілон, яка триває два століття. І, щоб її закінчити, дріади повинні віддати те, за що гинули двісті років? Так просто — віддати? Віддати Брокілон?
Геральт мовчав. Не мав чого сказати. Дріада усміхнулася.
— Так звучала королівська пропозиція, правда ж, Гвинблейде? Чи, може, була щирішою? "Не задирай носа, лісова почваро, тварюко з пущі, релікте минувшини, а послухай, чого хочемо ми, король Венцлав. А ми хочемо кедру, дуба і пеканів, хочемо магонію і золотої берези, тису на луки і щоглових сосен, бо маємо під боком Брокілон, а мусимо завозити дерево з-за гір. Хочемо заліза та міді, які є під землею. Хочемо золота, яке лежить на Краг Ан. Хочемо рубати, пиляти і рити в землі, не прислухаючись до свисту стріл. І, що головне, — хочемо нарешті бути королем, якому підлягає усе в королівстві. Не зичимо собі в нашому королівстві якогось Брокілону, лісу, куди не можемо увійти. Такий ліс нас дратує, сердить і не дає спати спокійно, бо ж ми люди і ми пануємо над світом. Ми можемо, якщо захочемо, стерпіти на цьому світі кількох ельфів, дріад чи русалок. Якщо не будуть надто зухвалими. Підкорися нашій волі, Брокілонська Відьмо. Або помри".
— Ейтне, ти сама визнала, що Венцлав не дурень і не фанатик. Напевно, знаєш, що він справедливий та миролюбний король. Кров, яка тут проливається, завдає йому болю та смутку.
— Якщо триматиметься здаля від Брокілону, не проллється ні краплини крові.
— Ти добре знаєш… — Геральт підняв голову. — Добре знаєш, що це не так. Людей убивали на Палянці, на Восьмій Милі, на Совиних Узгір'ях. Людей убивали в Брюгге, на лівому березі Стьожки. За межами Брокілону.
— Названі тобою місця — це Брокілон, — спокійно відповіла дріада. — Я не визнаю людських мап і кордонів.
— Але ж там вирубано ліс ще сотню літ тому!
— Що значить для Брокілону сотня літ? І сотня зим?
Геральт замовк.
Дріада відклала гребінь, погладила попелясте волосся Цирі.
— Ейтне, пристань на пропозицію Венцлава.
Дріада холодно глянула на нього.
— Що це нам дасть? Нам, дітям Брокілону?
— Можливість вижити. Ні, Ейтне, не перебивай. Знаю, що ти хочеш сказати. Розумію твою гордість із незалежності Брокілону. Але світ змінюється. Щось закінчується. Хочеш цього чи ні, але панування людини над світом є фактом. Виживуть ті, що асимілюються з людьми. Інші загинуть. Ейтне, є ліси, де дріади, русалки та ельфи живуть спокійно, у злагоді з людьми. Адже ми такі близькі. Адже люди можуть бути батьками ваших дітей. Що дасть тобі та війна, яку ти ведеш? Потенційні батьки ваших дітей гинуть від ваших стріл. І який наслідок цього? Скільки серед брокілонських дріад чистокровних? Скільки з них — це викрадені і перероблені людські дівчата? Ти навіть Фрешенета мусиш використовувати, бо не маєш вибору. Щось мало я бачу тут маленьких дріад, Ейтне. Бачу тільки її — людську дівчинку, перелякану й отупілу від наркотиків, паралізовану страхом…