— Сховайте того мішка, пане, — грізно прорік майбутній сотник. — Це підкуп і корупція. Навіть за триста не пропущу.
— А за п'ятсот? — Борч вийняв свого гаманця. — Сховай мішка, Геральте. Я сплачу мито. Це мене почало розважати. П'ятсот, пане солдате. По сто за штуку, якщо вважати моїх дівчат одною гарною штукою. Що?
— Ой-йо-йой, — заклопотався майбутній сотник, ховаючи під куртку Борчів гаманець. — А що ж я королю скажу?
— Скажеш, — мовив Доррегарай, випростовуючись і виймаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кості, — що ти не зміг протистояти страху, коли побачив.
— Що побачив, пане?
Чародій змахнув паличкою, викрикнув заклинання. Сосна, яка росла на прирічному насипі, спалахнула вогнем, геть уся, миттю, від землі аж до вершечка покрившись шаліючим полум'ям.
— На коня! — Горицвіт, зриваючись, закинув лютню на спину. — На коня, панове! І пані!
— Геть запору! — вереснув до галябардників багатий десятник з великими шансами дослужитися до сотника.
На мості, за запорою, Вея стягнула віжки, кінь затанцював, забив копитами по балках. Дівчина, метляючи косами, пронизливо крикнула.
— Слушно, Вею! — відгукнувся Три Галки. — Гей, вашмосці, на коней! Поїдемо по зерріканськи, з тупотом і свистом!
IV
— От тобі й ба, — сказав найстарший із Рубачів, Богольт, великий та кремезний, наче стовбур старого дуба. — Недамир не прогнав вас на чотири вітри, панове вашмосці, хоч я був певен, що він саме так і вчинить. Що ж, не нам, худопахолкам, обговорювати королівські рішення. Просимо до багаття. Мостіть собі леговища, хлопці. А так, між нами, відьми́не, про що ви з королем розмовляли?
— Ні про що, — відповів Геральт, зручно спершись спиною об підтягнуте до вогнища сідло. — Він до нас навіть із намету не вийшов. Лише вислав свого довіреного, як там його…
— Гілленстерн, — підказав Ярпен Зигрин, дужий бородатий краснолюд, що саме вкидав до вогню величезного смоляного корча, принесеного з хащів. — Пихатий та бундючний. Сонний вепр. Як ми долучилися, то прийшов, задерши носа аж під хмари, тьху-тьху, пам'ятай, рече, краснолюде, хто тута командує, кому послух належить, наказує тута король Недамир, а його слово — закон і так далі. Я став і слухав, і думав собі, що звелю своїм легіням повалити його на землю і плаща йому обісцяю. Але занехаяв, знаєте, бо знову б поголоска пішла, що краснолюди злобні, агресивні, сучі сини і що неможливе… як же це зветься… сполуіснування чи якось так. І одразу ж трапився би погром у якомусь містечку. То я ґречно послухав і головою покивав.
— Виходить на те, що пан Гілленстерн нічого іншого не вміє, — промовив Геральт. — Бо й нам те саме сказав, і нам теж випало головою покивати.
— А по-моєму, — озвався другий Рубач, стелячи попону на купу хмизу, — зле вийшло, що вас Недамир не прогнав. Народу тягнеться на того дракона, аж страх. Як у мурашнику. То вже не виправа, а похоронна процесія. Я в юрмі битися не люблю.
— Облиш, Ніщуко, — сказав Богольт. — Вкупі мандрувати веселіше. Що там, ти ніколи на дракона не ходив? Завше за драконом тьма люду тягнеться, цілий ярмарок, правдивий замтуз на ресорах. Але, як змій покажеться, то сам знаєш, хто в полі зостанеться. Ми, ніхто інший.
Богольт на хвилю замовк, солідно потягнув собі з великого, обплетеного лозою бутля, гучно шмаркнув, відкашлявся.
— Інша річ, — вів далі, — практика показує, що не раз лишень як дракона заб'ють, то починається потіха, різанина, а голови як грушки летять. Допіру як скарбницю ділять, то мисливці одне одному до очей скачуть. Що, Геральте? Ге? Маю рацію? Відьми́не, до тебе кажу.
— Мені такі випадки знайомі, — сухо підтвердив Геральт.
— Знайомі, кажеш. Либонь, із чужих слів, бо я досі не чував, щоб ти колись на зміїв полював. Скільки живу, не чув, щоб відьми́н на змії ходив. Тим дивніше, що ти тутка з'явився.
— Правда, — процідив Кеннет, званий Кузькою, наймолодший із Рубачів. — Дивно це. А ми…
— Почекай, Кузько. Зараз я кажу, — перебив його Богольт. — Зрештою, не говоритиму довго. Відьми́н і так уже розуміє, про що мені ходить. Я його знаю, він мене знає, досі ми одне одному дороги не переходили, то й далі не будемо. Бо завважте, хлопці, коли б я, задля прикладу, відьми́нові захотів у роботі перешкоджати чи здобич з-під носа спрятати, то відьми́н тут же мене б своєю відьми́нською бритвою хльоснув, і був би у своїм праві. Так кажу?
Ніхто не підтвердив і не заперечив. Але не виглядало, щоб Богольтові особливо на цьому залежало.
— Айно, — вів далі, — вкупі мандрувати веселіше, як я казав. У такій компанії відьми́н теж придасться. Околиця дика й відлюдна, якщо так вискочить на нас емпуза або плавтиця, або стрига, то може нам клопоту наробити. А як буде Геральт в околиці, то клопоту не буде, бо то його спеціальність. А дракон — не його спеціальність. Правда?
Знову ніхто не підтвердив і не заперечив.
— Пан Три Галки, — продовжував Богольт, подаючи бутель краснолюдові, — разом із Геральтом і цього мені досить за поруку. То хто ж вам перешкоджає, Ніщуко, Кузько? Вже ж не Горицвіт.
— Горицвіт, — сказав Ярпен Зигрин, передавши бутля бардові, — завше причепиться, як щось цікавого діється, і всі знають, що він не поможе, не зашкодить, маршу не сповільнить. Так як реп'ях на псячому хвості. Ні, легіні?
"Легіні", бородаті та квадратні краснолюди, зареготали, трясучи бородами. Горицвіт відсунув капелюшка на потилицю і ковтнув із бутля.
— Оооох, зараза, — охнув, переводячи подих. — З чого ви її женете, зі скорпіонів?
— Одне мені не подобається, Геральте, — сказав Кузька, перебравши у менестреля посудину. — Те, що ти сюди чарівника привів. Тут уже й так як кинеш палицею в пса, то у чарівника трафиш.
— Правда, — втрутився краснолюд. — Кузька добре каже. Той Доррегарай так нам потрібен, як поросяті сідло. Ми ж однедавна маємо власну відьму, шляхетну Єнніфер, тьху-тьху.
— Таак, — сказав Богольт, чухаючи дужий карк, із якого щойно зняв шкіряний ошийник, наїжений сталевими цвяхами. — Чарівників, панове вашмосці, тут забагато. Рівно на двох забагато. І занадто вже вони до нашого Недамира прилипли. Дивіться тільки, ми тутка під зорями, довкола вогню, а вони, панове вашмосці, в теплі, в королівському наметі щось мудрують, як хитрі лисиці, Недамир, відьма, чарівник та Гілленстерн. А Єнніфер найгірша. І сказати вам, про що вони мудрують? Як нас довкола пальця обвести, он що.