Бренн навіть не глянула на неї, не зводила очей з Геральта. Але опустила лука.
— Ss turd ! — плюнула йому під ноги. — Да! А ідзь, куди вочи глядзяць! Увидим, чи зможеш. Здохнеш, а не вийдеш з Брокілону.
Вона має рацію, подумав Геральт. Я не маю шансів. Без неї не вийду з Брокілону і не доберуся до Дуен Канель. Ну що ж, побачимо. Може, вдасться умовити Ейтне.
— Ну, Бренн, — сказав він примирливо, посміхнувся. — Не лютуй так, красуне. Добре, хай буде по-твоєму. Усі йдемо до Дуен Канель. До пані Ейтне.
Дріада щось буркнула під ніс, зняла стрілу з тятиви.
— Ну то в путь, — сказала, поправляючи опаску. — Доста часу згубілі.
— Оооой…, — застогнала дівчинка, ступивши крок.
— Що таке?
— Мені щось сталося… З ногою.
— Почекай, Бренн! Ходи, шмарката, візьму тебе на коркошки.
Вона була тепленькою і пахла як мокрий горобець.
— То як тебе звати, принцесо? Бо я забув.
— Цирі.
— А де ж твої володіння, коли можна спитати?
— А я тобі не скажу, — буркнула. — От не скажу і все.
— Якось переживу. Не вертися і не шморгай мені під вухом. Що ти робила у Брокілоні? Загубилася? Заблукала?
— Ще чого! Я ніколи не блукаю.
— Не вертися. Ти втекла від Кістріна? Зі замку Настрог? Перед шлюбом чи після?
— Звідки ти знаєш? — вражено шморгнула вона.
— Я напрочуд мудрий. А чого ти тікала саме до Брокілону? Безпечнішого місця не було?
— Це дурний кінь поніс.
— Брешеш, принцесо. Ти зі своєю статурою могла б хіба кота осідлати. І то сумирного.
— То Марко їхав. Джура лицаря Воймира. А в лісі кінь звалився і зламав ногу. І ми загубилися.
— Ти ж казала, що тобі таке не трапляється.
— То він заблудив, а не я. Був туман. І ми загубилися.
Загубилися, подумав Геральт. Бідний джура лицаря Воймира, який мав нещастя натрапити на Бренн і її товаришок. Дітвак, який, певно, не знав, що таке жінка, допомагає у втечі зеленоокій шмаркачці, бо наслухався лицарських оповідей про дівиць, силуваних до шлюбу. Допомагає їй утекти, щоб загинути від фарбованої стріли дріади, яка, певно, не знає, що таке мужчина. Але вже вміє убивати.
— Я питав, ти дременула із замку Настрог перед шлюбом чи після шлюбу?
— Дременула та й годі, а тобі що, — відбуркнула вона. — Бабуся сказала, що я маю туди поїхати і з ним познайомитися. З отим Кістріном. Тільки познайомитися. А його батько, той пузатий король…
— Ервилл.
— …відразу шлюб і шлюб. А я не хочу. Того Кістріна. Бабуся казала…
— Такий тобі огидний король Кістрін?
— Я його не хочу, — гордо заявила Цирі, сьорбаючи носом, з якого аж вуйки вилазили. — Він товстий, дурний і з рота йому недобре пахне. Перед тим, як я туди поїхала, мені показали малюнок, а на малюнку він не був такий товстий. Я не хочу такого чоловіка. Взагалі не хочу чоловіка.
— Цирі, — невпевнено сказав відьми́н. — Кістрін ще дитина, як і ти. Через кілька літ з нього може вирости зовсім непоганий молодик.
— Ну то нехай мені пришлють інший малюнок через кілька літ, — пирхнула вона. — І йому теж. Бо він мені сказав, що на тому малюнку, який показали йому, я була куди гарнішою. І зізнався, що кохає Альвіну, придворну даму, і хоче бути її лицарем. Бачиш? Ні він мене не хоче, ні я його. То нащо шлюб?
— Цирі, — гмикнув відьми́н. — Він принц, а ти принцеса. Принци і принцеси саме так побираються, не інакше. Такий звичай.
— Ти кажеш як усі. Думаєш, як я мала, то можна мені набрехати?
— Я не брешу.
— Брешеш.
Геральт замовк. Бренн, що йшла перед ними, оглянулася, вочевидь, здивована тишею. Знизавши плечима, продовжила перехід.
— Куди ми йдемо? — понуро озвалася Цирі. — Я хочу знати!
Геральт мовчав.
— Відповідай, коли тебе питають! — грізно гукнула, перед тим гучно шморгнувши. — Ти знаєш, хто… Хто на тобі сидить?
Він не озвався.
— Вкушу тебе за вухо! — заверещала. Відьми́нові це обридло. Зняв дівча з плечей і поставив на землю.
— Слухай, шмаркачко, — грізно сказав, розстібаючи пряжку пояса. — Я тебе зараз перегну через коліно, стягну штанці і дам по задку ременем. І ніхто мене не стримає, бо тут не королівський двір, а я тобі не придворний і не слуга. Зараз пожалієш, що не лишилася у Настрозі. Зараз побачиш, що краще бути принцесою, ніж загубленою в лісі сопливкою. Бо принцеси, овшім, можуть поводитися нестерпно. Принцесам тоді ніхто не латає зад ременем, хіба що пан-принц власною персоною.
Цирі скорчилася і кілька разів сапнула носом. Бренн, спершись об дерево, байдуже приглядалася.
— Ну як? — спитав відьми́н, обкручуючи пояс довкола зап'ястя. — Будемо поводитися гідно та стримано? Бо, якщо ні, то приступаємо до латання заду її високості. Ну? Так чи ні?
Дівчинка захлипала і забулькала носом, після чого поквапом кивнула головою.
— Будеш чемна, принцесо?
— Буду, — відбуркнула вона.
— Зараз сцямнєє, — озвалася дріада. — Бяжим, Гвинблейд.
Ліс порідшав. Вони йшли через піщані молодняки, через вересовища, через покриті імлою луки, на яких паслися стада оленів. Ставало холодніше.
— Шляхетний пане, — озвалася Цирі після довгого, довгого мочання.
— Мене звати Геральтом. Що таке?
— Я страшененько голодна.
— Ми зараз зупинимося. Скоро смеркатиме.
— Я не витримаю, — захлипала. — Я нічого не їла від…
— Не слинь, — він сягнув до сакви, витяг кусень солонини, маленький кружок сиру і два яблука. — Бери.
— Що таке те жовте?
— Солонина.
— Я цього не їстиму, — буркнула вона.
— От і гаразд, — невиразно сказав він, запхнувши солонину до рота. — З'їж сир. І яблуко. Одне.
— Чому одне?
— Не вертися. З'їж обидва.
— Геральте?
— Ммм?
— Дякую.
— Нема за що. Їж на здоров'я.
— Я не… Не за те. За те також, але… Ти мене врятував від стоніжки… Бррр… Я ледве не померла від страху.
— Ледве не померла, — серйозно підтвердив він. Ти ледве не померла винятково болісною і неприємною смертю, подумав. — А подякувати маєш Бренн.
— Хто вона?
— Дріада.
— Дзіванна ?
— Так.
— То вона нас… Вони крадуть дітей! Вона нас украла? Е, ти ж не малий. А чому вона так дивно говорить?
— Говорить як говорить, це неважливо. Важливо, як вона стріляє. Не забудь їй подякувати, коли ми зупинимось.
— Не забуду, — шморгнула носом вона.
— Не вертися, принцесо, майбутня королево Вердена.
— Я не буду ніякою королевою, — буркнула вона.