Дівчина, — Геральт уже знав, що вона не є чистокровною дріадою, — раптово зупинилася, обернулася. Бачив, що її груди сильно здіймаються під лататим каптаником і вона ледве стримується, щоб не дихати ротом.
— Йдемо повільніше? — запропонував з усмішкою.
— Yea — вона неприязно глянула на нього. — Aeen esseath Sidh ?
— Ні, я не ельф. Як тебе звати?
— Бренн, — відповіла вона, відновивши перехід, але вже повільніше, не намагаючись випередити його. Йшли поруч, близько одне до одного. Він відчував запах її поту, звичайного поту молодої дівчини. Піт дріад пахнув як розтерте в долоні вербове листя.
— А як ти звалася раніше?
Вона глянула на нього, її губи раптом здригнулися, він подумав, що вона спалахне чи накаже йому мовчати. Але вона не зробила цього.
— Нє памятаю, — відповіла, зволікаючи. Він не думав, що це правда.
На вигляд їй було не більше шістнадцяти, а вона не могла бути у Брокілоні довше шести-семи років, — коли б потрапила сюди раніше, малою дитиною чи немовлям, то в ній не залишилося б і сліду людського. Блакитні очі та природно світле волосся траплялися й у дріад. Діти дріад, зачаті в узаконених та освячених зв'язках з ельфами чи людьми, успадковували органічні риси лише від матерів і були це лише дівчатка. Надзвичайно рідко, зазвичай в якомусь із наступних поколінь народжувалася часом дитина з очима чи волоссям анонімного предка-чоловіка. Але Геральт був певен, що Бренн не мала в собі ні краплі крові дріад. Зрештою, це нічого особливого не значило. Кров чи ні, тепер вона була дріадою.
— А тебе, — вона скоса зиркнула на нього, — як клічуць?
— Гвинблейд.
Вона кивнула головою.
— То пайшлі… Гвинблейд.
Вони йшли повільніше, ніж досі, але далі швидко. Ясна річ, Бренн знала Брокілон, — якби Геральт був сам, то не зумів би ні витримати темп, ні знайти правильний напрямок. Бренн пробиралася крізь перешкоди пущі крутими замаскованими стежками, долала яри, легко, наче кладками, біжучи поваленими стовбурами, сміливо хлюпотіла через зелену від ряски трясовину, на яку відьми́н не зважився б ступити і затратив би години, якщо не дні, щоб її обійти.
Присутність Бренн охороняла його не лише від дикості пралісу, — були місця, де дріада сповільнювала крок, ішла дуже обережно, мацаючи стопою стежку, тримаючи його за руку. Він знав, з якої причини. Про пастки Брокілону кружляли легенди, казано про ями, повні загострених паль, про самостріли, про падаючі дерева, про страшного їжака, — колючу кулю на мотузці, що зненацька спадала, змітаючи все зі стежки. Бували теж місця, де Бренн зупинялася і мелодійно посвистувала, а інший свист відповідав їй із гущавини. Траплялися місця, де вона зупинялася з рукою на стрілі в сагайдаку, наказуючи йому зберігати тишу, і напружено чекала, доки хтось, що шелестів у хащах, віддалиться.
Попри швидкий перехід, вони мусили зупинитися на ніч. Бренн безпомильно вибрала місце, — на пагорбі, куди різниця температур несла подув теплого повітря. Вони спали на сухій папороті, близько одне до одного, за звичаєм дріад. Серед ночі Бренн обняла його, притулилася. І більше нічого. Він обійняв її. І більше нічого. Вона була дріадою. Йшлося лише про тепло.
На світанку, ще майже в темряві, вони рушили у дальшу дорогу.
II
Переходили пасмо не дуже лісистих узгір'їв, кружляючи по імлистих долинках, йшли через розлогі трав'янисті поляни, через буреломи.
Бренн уже вкотре зупинилася, роззирнулася. Видавалося, що загубила дорогу, але Геральт знав, що це неможливо. А все-таки, користаючи із зупинки, присів на зваленому стовбурі.
І тоді почув крик. Тонкий. Високий. Розпачливий.
Бренн миттю приклякнула, витягаючи із сагайдака дві стріли зарáз. Одну вхопила в зуби, другу закріпила на тятиві, нап'яла лук, цілячись наосліп, через кущі, на голос.
— Не стріляй! — крикнув він.
Перескочив через стовбур, продерся крізь чагарник.
На невеликій галяві біля підніжжя кам'янистих урвища стояла маленька істотка в сірому каптанику, притиснута плечима до стовбура засохлого граба. Перед нею, за якісь п'ять кроків, щось повільно рухалося, розгортаючи траву. Те щось мало близько двох сажнів довжини й було темно-коричневим. Першої миті Геральт подумав, що то змія. Але помітив жовті, рухливі, гачкоподібні членисті кінцівки, пласкі сегменти довгого тулуба й зорієнтувався, — не змія. Значно гірше.
Істотка, притулена до стовбура, тихенько писнула. Гігантська багатоніжка-вій підняла над травами довгі, тремтячі сяжки, ловила ними запах і тепло.
— Ані руш! — закричав відьми́н і тупнув, щоби привернути увагу сколопендроморфа. Але багатоніжка не відреагувала, її сяжки вже вловили запах ближчої жертви. Потвора ворухнула кінцівками, згорнулася хвилькою і рушила вперед. Її яскраво-жовті лапи мигтіли серед трав, рівно, наче весла галери.
— Yghern ! — крикнула Бренн.
Геральт у два скоки вистрибнув на поляну, на бігу вишарпуючи меч із піхов на спині, з розбігу, стегном ударив закам'янілу під деревом істотку, відкидаючи її вбік, у ожинові кущі. Сколопендроморф зашелестів у траві, задріботів кінцівками і кинувся на нього, здіймаючи передні сегменти, клацаючи стікаючими отрутою клешнями. Геральт затанцював, переплигнув через плоску тушу і з півоберту рубонув мечем, цілячись у м'якше місце, між панцирними плитами тулубу. Однак потвора була надто швидкою, меч вдарив у хітинову шкарлупу, не протинаючи її, — товстий килим моху замортизував удар. Геральт відскочив, але не досить спритно. Сколопендроморф зі страшною силою обгорнув задню частину туші довкола його ніг. Відьми́н упав, перекотився і спробував вирватися.
Безрезультатно.
Вій вигнувся та обернувся, щоб дістати його клешнями, при цьому різко дряпнув пазурами об дерево, просунувся по ньому. В цю мить над головою Геральта засичала стріла, з тріском пробиваючи панцир, пришивши створіння до стовбура. Вій згорнувся, зламав стрілу та вивільнився, але два наступні постріли негайно ж влучили в нього. Відьми́н ударом ноги відкинув від себе тріпотливе черево, відкотився вбік.
Бренн, стоячи на колінах, неймовірно швидко строчила з лука, вганяючи у сколопендроморфа стрілу за стрілою. Вій ламав древка та звільнявся, але чергова стріла знову пришивала його до стовбура. Пласка, блискуча, темноруда довбешка потвори роззявляла пащу і клацала клешнями біля місць, куди влучали стріли, бездумно намагаючись досягти ворога, який задавав удари.