Горицвіт ще довго сидів сам, вдивляючись у догораюче багаття й тихо побринькуючи на лютні.
Почалося з кількох тактів, які склалися у доладну спокійну мелодію. Вірш, що пасував до мелодії, творився одночасно з нею, слова зливалися з музикою, залишалися в ній наче комахи в золотопрозорих грудках бурштину.
Балада розповідала про одного відьми́на та одну поетку. Про те, як відьми́н і поетка зустрілися на березі моря, серед крику чайок, як покохалися з першого погляду. Про те, яким гарним і сильним було їхнє кохання. Про те, що ніщо, навіть смерть, не було спроможне знищити те кохання і розділити їх.
Горицвіт знав: мало хто повірить в історію, яку розповідала балада, але не переймався тим. Знав — балади не для того пишуть, щоб їм вірили, а щоб ними зворушувались.
Кількома роками пізніше Горицвіт міг поміняти зміст балади, написати про те, що трапилося насправді. Але не зробив цього. Справжня історія нікого б не зворушила. Хто хотів би почути, що відьми́н та Оченя розлучилися і вже ніколи, жодного разу не побачилися? Про те, що Оченя померла від віспи під час шаліючої у Визимі епідемії? Про те як він, Горицвіт, виніс її на руках з-поміж спалюваних на вогнищах трупів і поховав далеко від міста, в лісі, самотню та спокійну, а разом з нею, як просила, дві речі — її лютню та блакитну перлину. Перлину, з якою вона ніколи не розлучалася.
Ні, Горицвіт зберіг першу версію балади. Але однаково ніколи її не заспівав. Ніколи. Нікому.
Над ранком, ще в темряві, до таборища підкрався голодний і лютий вовкулака, але побачив, що це Горицвіт, тож послухав якусь мить і пішов собі.
МЕЧ ПРИРЕЧЕННЯ
I
Першого трупа він знайшов близько полудня.
Вигляд убитих рідко зворушував відьми́на, куди частіше він дивився на останки цілком байдуже. Але цього разу не був байдужим.
Хлопцеві було близько п'ятнадцяти років. Лежав навзнак, із широко розкинутими ногами, на його вустах застигла наче здивована гримаса. Попри це, Геральт знав: хлопець загинув майже одразу, не мучився і, найпевніше, навіть не збагнув, що помирає. Стріла влучила в око, глибоко пробила череп — аж до потиличної кістки. Стріла була оперена смугастими маховими перами фазанихи, зафарбованими на жовто. Її древко стирчало над волотями трав.
Геральт роздивився, швидко і без зусиль знайшов те, що шукав. Другу стрілу, достоту таку саму, застряглу в стовбурі сосни, десь на шість кроків позаду. Знав, що трапилося. Хлопець не зрозумів перестороги, злякався, почувши свист і стукіт стріли, та побіг у неправильному напрямку. В бік тієї, що наказувала йому зупинитися й негайно відступити. Шипучий, зміїний і перистий свист, короткий стукіт наконечника, що врізався в дерево. Цей свист і цей стукіт казали — людино, ані кроку далі! Геть, людино, негайно забирайся із Брокілону. Ви, люди, здобули весь світ, весь його заповнили, всюди принесли те, що називаєте сучасністю, еру змін, те, що звете прогресом. Але нам тут ваш прогрес не потрібен. Ми не бажаємо принесених вами змін. Ми не бажаємо нічого принесеного вами. Свист і стукіт. Геть із Брокілону!
Геть із Брокілону, подумав Геральт. Людино. Несуттєво, що тобі п'ятнадцять і ти продираєшся крізь ліс, не тямлячи себе від страху, не в змозі знайти дорогу додому. Несуттєво, що тобі сімдесят і мусиш іти по хмиз, а то тебе через непридатність виженуть із хати, не дадуть їсти. Несуттєво, що тобі шість і тебе звабили квіти, які синіють на залитій сонцем поляні. Геть із Брокілону! Свист і стукіт.
Раніше, подумав Геральт, перш ніж стріляти на ураження, остерігали двічі. Навіть тричі.
Раніше, подумав, вирушаючи в дальшу дорогу. Раніше.
Що ж, прогрес.
Здавалося, ліс не заслуговує своєї грізної слави. Правда, виглядав страшенно диким і тяжкопрохідним, але були то звичайні складнощі пралісу, де кожен просвіт, кожну сонячну пляму, яку тільки пропустили сучки та вкриті листям гілки великих дерев, негайно ж використовували десятки молодих беріз, вільх та грабів, ожина, ялівець та папороть, — вони гущавиною стебел покривали товстий хрумкий шар із порохна, сухого галуззя та перегнилих стовбурів найстарших дерев, тих, що програли бій, тих, життя яких проминуло. Однак гущавина не мовчала зловісним тихим мовчанням, яке більше пасувало б до цього місця. Ні, Брокілон жив. Дзижчали комахи, під ногами шелестіли ящірки, пробігали райдужні жуки-туруни, тисячі павуків шарпали блискучу від крапель павутину, дятли розбивали стовбури серіями різких стуків, верещали сойки.
Брокілон жив.
Але відьми́н не дав увести себе в оману. Знав, де він. Пам'ятав про хлопця зі стрілою в оці. Серед моху та глиці час від часу бачив білі кістки, по яких бігали червоні мурашки.
Йшов далі, обережно, але швидко. Сліди були свіжими. Розраховував, що встигне, що зуміє затримати і завернути людей, які йшли перед ним. Дурив себе, що ще не запізно.
Але було запізно.
Він не помітив би другого трупа, якби не відблиск сонця на лезі короткого меча, що його вбитий стискав у долоні. Цей був дорослим чоловіком. Простий одяг практичного бурого кольору вказував на низьке походження. Одяг, — як не зважати на плями крові довкола двох стріл у грудях, — був чистим і новим, отож, не був то звичайний челядник.
Геральт роздивився і помітив третього трупа, одягненого у шкіряну куртку і короткий зелений плащ. Земля довкола ніг убитого була столоченою, мох і хвоя зриті аж до піску. Без сумніву — той чоловік помирав довго.
Він почув стогін.
Швидко розсунув кущі ялівцю, помітив замасковану ними глибоку яму від виверненого дерева. В ямі, на відкритому корінні сосни, лежав чоловік атлетичної статури, з чорним кучерявим волоссям і такою ж бородою, а обличчя мав страшенно, мертвотно бліде. Ясний каптан з оленячої шкіри почервонів од крові.
Відьми́н стрибнув до ями. Поранений розплющив очі.
— Геральте, — простогнав. — Боги… Чи це сон…
— Фрешенет ? — здивувався відьми́н. — Ти тут?
— Я… Ооох…
— Не рухайся, — Геральт укляк біля нього. — Де влучила? Не бачу стріли.
— Пройшла… навиліт. Я відламав наконечника й витяг… Слухай, Геральте…
— Мовчи, Фрешенете, бо захлинешся кров'ю. В тебе пробита легеня. Зараза, мушу тебе звідси витягнути. Що ви, до дідька, робили у Брокілоні? Це ж терени дріад, їх святиня, ніхто звідси живим не виходить. Чи ти не знав?