— Ти врешті стулиш пельку?
Звук повторився. Значно ближче.
— …нагадують нам, — вів далі бард, викручуючи промоклі поли кубраку, — про свою страшну долю. Цей дзвін — то пересторога….
Відьми́н перестав звертати увагу на голос Горицвіта і переключився на інші органи чуття. Чув. Щось чув.
— Пересторога, — Горицвіт злегка висунув язик, як завжди, коли зосереджувався. — Пересторога, бо… гмм… Щоб не забули… гмм… гммм… гмммм… Склав!
Глухо бринить серце дзвону, глухо веде пісню смерті,
Смерті, що легше її витримать, ніж забуття…
Вода одразу ж біля відьми́на бухнула. Горицвіт вереснув. З піни виринала лупоока почвара, яка замахнулася на Геральта широким, зубатим, косоподібним клинком. Геральт мав у руці меч уже тоді, коли вода почала здійматися горбом, тепер лише впевнено крутнувся у стегнах і хльоснув почвару через обвисле лускувате підгорля. Відразу ж обернувся в другий бік, де воду збурювала ще одна, в чудернацькому шоломі, в чомусь, що нагадувало теліги із заіржавілої міді. Відьми́н широким замахом меча відбив вістря націленого в нього короткого списа і з розгоном, який дало йому це відбиття, різонув через рибо-зміїну зубасту морду. Відскочив у бік краю полиці, розбризкуючи воду.
— Горицвіте, тікай!
— Дай руку!
— Тікай, холера!
Наступне створіння зводилося із хвиль, свистячи кривою шаблею, яку тримало в зеленій кострубатій лапі. Відьми́н відбився спиною від наїженого мушлями краю скелі, ввійшов у позицію, але рибооке створіння не наближалося. На зріст воно було рівне Геральтові, вода теж сягала йому до пояса, але через гордовито наїжачений гребінь на голові та роздуті зябра здавалося більшим. Гримаса, що викривляла широку, озброєну зубами пащу, до ілюзії нагадувала жорстоку посмішку.
Створіння, не звертаючи уваги на два тіла, що здригалися у червоній воді, підняло свою шаблю, яку тримало обіруч за довге, без гарди, руків'я. Ще дужче їжачи гребінь та зябра, проворно закрутило клинком у повітрі. Геральт чув, як сичить і фуркоче легке вістря.
Створіння зробило крок уперед, посилаючи в бік відьми́на хвилю. Геральт зафуркотів мечем у відповідь, закрутив його млинком. І теж зробив крок уперед, приймаючи виклик.
Рибоокий вправно обернув довгі пальці на руків'ї й повільно опустив захищені черепаховим панциром та міддю руки, занурив їх аж по лікті, ховаючи зброю під водою. Відьми́н узяв меча обіруч — правою долонею одразу ж під гардою, лівою за ефес, підняв зброю вгору і дещо вбік, вище правого плеча. Дивився в очі страховиську, але то були опалізуючі очі риби, очі з райдужкою форми краплі, холодно і металічно поблискуючі. Очі, які нічого не виражали 1 не виказували. Нічого, що могло б попередити про напад.
Із глибини, з долу сходів, зникаючих у чорній безодні, долинали звуки дзвону. Все ближче, все виразніше.
Рибоокий кинувся вперед, вириваючи клинок з-під води, напав швидким, як думка, нижньобічним ударом. Геральтові просто пощастило, — він угадав, що удар буде завданий справа. Відпарирував вістрям, скерованим донизу, сильно викручуючи тулуб, відразу ж обернув меча, пласко в'яжучи його з шаблею страховиська. Тепер усе залежало від того, хто з них першим оберне пальці на руків'ї, хто перший перейде від плаского, статичного зчеплення клинків до удару, силу якого формували вони обидва, переносячи вагу тіла на потрібну ногу. Геральт знав, що вони обидва однаково швидкі.
Але в рибоокого пальці були довшими.
Відьми́н ударив його в бік, вище стегна, вивернувся у напівоберті, хльоснув, напираючи на клинок, без зусиль уник широкого та безвладного, розпачливого й незграбного удару. Страховисько, беззвучно розкриваючи риб'ячу пащу, зникло під водою, в якій пульсували темно-червоні хмари.
— Руку дай! Швидко! — вереснув Горицвіт. — Пливуть, ціла купа! Я їх бачу!
Відьми́н ухопив правицю барда і вирвався з води на кам'яну полицю. За ним широко хлюпнула хвиля.
Починався приплив.
Вони прудко тікали, а напливаюча вода їх доганяла. Геральт оглянувся і побачив, як із моря виприскують чергові численні рибостворіння, як кидаються в погоню, проворно стрибаючи на м'язистих ногах. Мовчки прискорив біг.
Горицвіт задихався, біг тяжко, розбризкуючи воду, що вже сягала колін. Раптом спотикнувся, впав, хлюпнув між фукус, спираючись на тремтячі руки. Геральт ухопив його за пояс, вирвав із піни, що кипіла довкола.
— Біжи! — крикнув. — Я їх затримаю!
— Геральте…
— Біжи, Горицвіте! Вода ось-ось наповнить ущелину, а тоді ми звідси не виберемося! Жени щосили!
Горицвіт застогнав і побіг. Відьми́н біг за ним, сподіваючись, що страховиська розтягнуться в погоні. Знав, що в бою проти всієї гурми не має шансів.
Вони догнали його біля самої розпадини, бо вода була вже настільки глибокою, що могли пливти, тоді як він із зусиллями, занурюючись у піну, дряпався вгору по слизькому камінню. Однак у розпадині було надто тісно, щоб вони могли обступити його з усіх боків. Зупинився в заглибині, тій самій, де Горицвіт знайшов череп.
Зупинився, обернувся. І заспокоївся.
Першого досяг самим кінцем меча, у місці, де мала бути скроня. Іншому, озброєному чимсь схожим на короткий бердиш, розпанахав черево. Третій утік.
Відьми́н кинувся вгору узвозом, але тієї ж миті наростаюча хвиля загуркотіла, вибухнула піною, закрутилася виром у каміні, зірвала його з брил і поволокла вниз, у вировисько. Він зіткнувся із рибостворінням, відкинув його копняком. Хтось ухопив його за ноги й потягнув донизу, на дно. Лупнув спиною об скелю, розплющив очі, саме враз, щоби побачити темні обриси тих, два швидкі зблиски. Перший блиск відпарирував мечем, від другого інстинктивно затулився лівою рукою. Почув удар, біль, а відразу ж після цього — щипання солі. Відбився ногами від дна, рвонувся вгору, до поверхні, склав пальці у Знак. Вибух був глухим, дзюгнув вуха коротким пароксизмом болю. Якщо я з цього виберуся, подумав, молотячи воду руками і ногами, якщо виберуся, поїду до Єн, до Венгербергу, спробую ще раз… Якщо виберуся…
Здалося йому, що чує гудіння сурми. Чи рогу. Хвиля, знову вибухаючи у каміні, підняла його вгору, викинула животом на велику брилу. Тепер він виразно чув гудіння рогу, верески Горицвіта, що, здається, одночасно долинали звідусіль. Видмухнув солону воду з носа, розглянувся, відкидаючи з обличчя мокре волосся. Був на березі, одразу ж біля місця, з якого вони вирушили. Лежав животом на камінні, довкола білою піною кипів прибій. За ним, в узвозі, що став тепер вузькою затокою, танцював на хвилях великий сірий дельфін. На його хребті, метляючи мокрим салатовим волоссям, сиділа сирена. Мала гарні груди.