— Будь-яку дилему? — швидко спитала.
Подумав — вона знає про Єнніфер. Знає про неї. Ех, Горицвіте, клятий пліткарю…
Вони дивилися одне на одного.
Що ховається у твоїх синіх очах, Ессі? Цікавість? Захоплення незвичайністю? Які ж вони, темні сторони твого таланту, Оченя?
— Вибач, — сказала вона. — То було дурне питання. І наївне. Воно містило підтекст, наче я повірила сказаному тобою. Повертаймося. Цей вітер пронизує наскрізь. Глянь, як спузирилося море.
— Бачу. Знаєш, Ессі, а це цікаво…
— Що цікаво?
— Я б дав голову на відріз, що камінь, на якому Агловаль зустрічається із сиреною, був ближче до берегу і більшим. А тепер його не видно…
— Це приплив, — коротко сказала Ессі. — Невдовзі вода сягне аж туди, під урвище.
— Аж туди?
— Так. Вода тут дуже сильно здіймається й опадає, значно більше десяти ліктів, бо тут, у тіснині та гирлі ріки, має місце так звана припливна луна чи як там вона зветься у мореплавців.
Геральт дивився в бік мису, на Драконячі Ікла, вгризені у ревучий, спінений прибій.
— Ессі, — спитав він. — А коли розпочнеться відплив?
— То що?
— Як далеко відступить море?
— А що… Ах, розумію. Так, ти маєш рацію. Відступить аж до лінії шельфу.
— Лінії чого?
— Ну, начебто полиці, яка утворює дно, пласкої мілини, що різко обривається на межі глибини.
— А, Драконячі Ікла?
— Саме на межі.
— І до них можна буде дійти по сухому. Скільки часу я мав би?
— Не знаю, — Оченя зморщилася. — Треба б у тутешніх запитати. Але, Геральте, мені не здається, що це добрий задум. Глянь між Іклами та суходолом є скелі, весь берег порізаний затоками й фіордами. Коли розпочнеться відплив, там виникнуть узвози, котли, повні води. Не знаю, чи…
З боку моря, від ледве помітних скель до них долинув плюскіт. І голосний, співучий окрик.
— Біловолосий! — гукала сирена, що граціозно перестрибувала по гребені хвилі, збиваючи воду короткими й елегантними рухами хвоста.
— Ш'єєназ! — відгукнувся він, махаючи рукою.
Сирена підпливла до скель, вертикально зависла у спіненій, зеленій глибокій воді, обіруч відкинула назад волосся, одночасно демонструючи торс з усіма звабами. Геральт зиркнув на Ессі. Дівчина злегка почервоніла і, з виразом жалю та соромливості на обличчі, якусь мить дивилася на власні зваби, що ледве напинали сукенку.
— Де мій? — заспівала Ш'єєназ, підпливаючи ближче. — Він же мав бути тут.
— Був. Чекав три години й пішов.
— Пішов? — високою треллю здивувалася сирена. — Не чекав? Якихсь жалюгідних трьох годин не витримав? Я так і думала! Ні крихти жертовності! Ні крихти! Огидний, огидний, огидний! А ти що тут робиш, біловолосий? Прийшов прогулятися зі своєю коханою? Гарна з вас пара, от тільки ноги вас псують.
— Це не моя кохана. Ми ледь знайомі.
— Так? — здивувалася Ш'єєназ. — Шкода. Пасуєте одне одному і гарно разом виглядаєте. Хто це?
— Я Ессі Давен, поетка, — заспівала Оченя з акцентом і мелодикою, на тлі якої голос відьми́на звучав ніби вороняче каркання. — Приємно познайомитися, Ш'єєназ.
Сирена плюснула долонями по воді, дзвінко засміялася.
— Як гарно! — скрикнула. — Ти знаєш нашу мову! Присягаюся, ви, люди, мене дивуєте. І справді, не так багато нас ділить, як про це твердять.
Відьми́н здивувався не менше, аніж сирена, хоча міг би здогадатися, що освічена й начитана Ессі краще від нього володіє Старшою Мовою, наріччям ельфів, співочу версію якої вживали сирени, моршинки і нереїди. А ще міг би зрозуміти, що наспівність та складна мелодика мови сирен, яка для нього була ускладненням, для Оченяти є полегшенням.
— Ш'єєназ! — гукнув. — Усе-таки дещо нас розділяє, а тим, що інколи нас розділяє, буває пролита кров! Хто… Хто убив шукачів перлів, там, біля двох скель? Скажи мені!
Сирена пірнула, збурюючи воду. За мить знову виринула на поверхню, а її гарне личко скорчилося й напружилося в неприємній гримасі.
— Не зважуйтесь! — пронизливо скрикнула вона. — Не зважуйтесь наближатися до сходів! Не зачіпайтеся з ними! Це не для вас!
— Що? Що не для нас?
— Не для вас! — вереснула Ш'єєназ, навзнак падаючи на хвилю.
Бризки води високо сплеснули вгору. Вони ще мить бачили її хвіст, роздвоєний врізаний плавнець, що тріпотів по хвилях. Потім вона зникла у глибині.
Оченя поправила волосся, розкуйовджене вітром. Непорушно стояла, схиливши голову.
— Я не знав, — кашлянув Геральт, — що ти так добре знаєш Старшу Мову, Ессі.
— І не міг знати, — відповіла вона з помітною гіркотою в голосі. — Адже… Адже ти зі мною ледь знайомий.
VI
— Геральте, — сказав Горицвіт, розглядаючись і нюшачи, мов гончак. — Тут страшенно смердить, не вважаєш?
— Чи я знаю? — відьми́н потягнув носом. — Я бував у місцях, де смерділо гірше. Це тільки запах моря.
Бард відвернув голову і сплюнув між камені. Вона булькотіла у скельних ущелинах, пінячись і шумлячи, відкриваючи вимиті хвилями узвози, всипані галькою.
— Глянь, Геральте, як добре обсохло. Куди поділася та вода? Як це воно, до холери, з тими припливами і відпливами? Звідки вони беруться? Ти ніколи про це не думав?
— Ні. Були в мене інші клопоти.
— Я гадаю, — Горицвіт злегка затремтів, — що там, у глибині, на самому дні того холерного океану сидить собі величезна потвора, страховисько, покрите лускою, ропуха з рогами на огидній голові. І що певний час утягує воду до черева, а з водою все живе, що можна з'їсти, — риб, тюленів, черепах, усе. А потім, зжерши здобич, вибльовує воду і настає приплив. Що ти про це думаєш, Геральте?
— Думаю, що ти дурень. Колись Єнніфер казала мені, що припливи викликає місяць.
Горицвіт зареготав.
— Ото ще бридня францувата! Що в місяця спільного з морем? На місяць хіба що собаки виють. Геральте, ця твоя брехуха взяла тебе на кпини. Наскільки я знаю, не вперше.
Відьми́н не прокоментував. дивився на блискучі від вологи камінні брили в узвозах, оголених відпливом. Вода в них усе ще билася ключами й пінилася, але видавалося, що перейдуть.
— Ну, вперед, — сказав, устаючи і поправляючи меч на спині. — Довше чекати не можемо, бо не встигнемо до припливу. Ти й далі впиратимешся, що підеш зі мною?
— Так. Теми балад — не шишки, я їх під ялинами не знайду. Окрім того, завтра уродини Паяцинки.