Геральт невпевнено кивнув головою.
— Ви дали скромну можливість асиміляції, — продовжував доплер, кривлячи губи в зухвалій Горицвітовій посмішці, — краснолюдам, половинчикам, гномам, навіть ельфам. А чим же я гірший? Чому ви відмовляєте мені в цьому? Що я повинен зробити, щоб мати право жити в цьому місті? Перетворитися на ельфійку з очима сарни, шовковистим волоссям та довгими ногами? Що? А чим та ельфійка краща за мене? Тим, що на її вигляд ви перебираєте ногами, а на мій хочеться вам блювати? Подавіться такими аргументами. Я все одно виживу. Знаю, як. Бувши вовком, я бігав, вив та гризся з іншими за самку. Ставши мешканцем Новіграду, торгуватиму, плестиму кошики з лози, жебратиму чи крастиму, ставши одним із вас робитиму те, що звичайно чинить один із вас. Хтозна, може, навіть оженюся?
Відьми́н мовчав.
— Буде так, як я сказав, — спокійно вів далі Теліко. — Я виходжу. А ти, Геральте, не намагатимешся мене затримати, навіть не ворухнешся. Бо я, Геральте, якусь хвилю знав твої думки. В тому числі й ті, у яких ти не зізнаєшся, які приховуєш навіть від себе. Бо, щоб мене затримати, ти мусив би мене вбити. А в тебе думка про те, щоб холоднокровно мене вбити, викликає огиду. Правда?
Відьми́н мовчав.
Теліко знову поправив ременя лютні, відвернувся і рушив до виходу. Йшов сміливо, але Геральт бачив, що він пригинає шию і горбить плечі, очікуючи свисту клинка. Уклав меч до піхов. Доплер затримався на пів-кроці, оглянувся.
— Бувай, Геральте, — сказав. — Дякую тобі.
— Бувай, Дуду, — відповів відьми́н. — Щасти.
Доплер відвернувся та рушив у бік людного базару, бадьорою, веселою, гойдливою ходою Горицвіта. Так, як Горицвіт, різко помахував лівою рукою, так, як Горицвіт, щирив зуби до дівчат, котрих проминав. Геральт повільно рушив за ним. Повільно.
Теліко на ходу вхопив лютню, сповільнивши крок, взяв два акорди, при цьому вправно зігравши на струнах відому Геральтові мелодію. Ледь відвернувшись, заспівав.
Зовсім як Горицвіт.
Повернеться весна і дощ сплине на трави,
Тепле сонце серця нам зігріє,
І цього не змінити, в нас палає яскравий
Вічний вогонь — це надія.
— Повтори це Горицвітові, якщо запам'ятаєш, — крикнув. — А ще скажи йому, що "Зима" — недобра назва. Ця балада повинна називатися "Вічний Вогонь". Бувай, відьми́не!
— Гей! — почулося раптом. — Стій, фазане!
Теліко здивовано оглянувся. З-за ятки з'явилася Веспуля, сильно погойдуючи бюстом та міряючи його зловісним поглядом.
— За дівками зазираєш, баламуте? — засичала, гойдаючи все схвильованіше. — Пісеньки співаєш, вражий сину?
Теліко зняв капелюшка і поклонився, широко усміхаючись прикметним Горицвітовим усміхом.
— Веспулю, люба моя, — промовив солоденько. — Як же я радий тебе бачити. Вибач, кохана. Я повинен тобі…
— Винен, винен, — голосно перебила його Веспуля. — А за те, що винен, зараз розплатишся. Ось тобі!
Величезна мідна сковорода зблиснула на сонці та з глибоким гучним брязкотом врізала доплера по голові. Теліко з несказанно дурною міною, застиглою на обличчі, захитався і впав, розкричивши руки, а його фізіономія раптом почала змінюватися, розпливатися і втрачати схожість із будь-чим. Помітивши це, відьми́н стрибнув до нього, на бігу зриваючи з ятки великого килима. Розстеливши килим на землі, двома копняками закотив на нього доплера і швидко, але тісно згорнув.
Сівши на пакунку, витер чоло рукавом. Веспуля, стискаючи сковороду, зловісно дивилася на нього, а юрба довкола густішала.
— Він хворий, — сказав відьми́н і вимушено усміхнувся. — Це заради його добра. Не тисніться, добрі люди, бідолаха потребує повітря.
— Ви чули? — спокійно, але звучно спитав Шапель, різко пропихаючись через натовп. — Прошу не робити збіговища! Прошу розійтися! Збіговища заборонені. Караються штрафом.
Натовп умить розприснувся на всі боки, тільки для того, щоб виявити Горицвіта, який саме надходив шпарким кроком під звуки лютні. На його вигляд Веспуля пронизливо вереснула, кинула сковороду і пустилася бігти через площу.
— Що це з нею? — спитав Горицвіт. — Дідька побачила?
Геральт устав із пакунка, який почав слабо ворушитися. Шапель повільно наблизився; був сам, без охорони.
— Я не підходив би, — тихо сказав Геральт. — Якби я був вами, пане Шапель, то не підходив би.
— Так кажеш? — Шапель затиснув вузькі губи, холодно дивлячись на нього.
— Коли б я був вами, пане Шапель, то вдав би, що нічого не бачив.
— Так, це певно, — промовив Шапель. — Але ти — не я.
З-за намету прибіг Деїнті Бібервельт, захеканий і спітнілий. На вигляд Шапеля зупинився, посвистуючи, заклав руки за спину і вдав, що захоплено оглядає дах стодоли.
Шапель дуже близько підійшов до Геральта. Відьми́н не поворухнувся, лише примружив очі. Якусь мить вони дивилися один на одного, потім Шапель похилився над пакунком.
— Дуду, — сказав до стирчачих зі згорнутого килима чудернацько деформованих Горицвітових сап'янців. — Копіюй Бібервельта, хутко.
— Що-що? — крикнув Деїнті, переставши витріщатися на стодолу. — Що таке?
— Тихше, — сказав Шапель. — Ну, Дуду, як там?
— Вже, — з килима почулося приглушене сякання. — Вже… Зараз…
Сап'янці, що стирчали зі згортку, розпливлись, розмазалися і перетворилися на волохаті босі стопи половинчика.
— Вилазь, Дуду, — сказав Шапель. — А ти, Деїнті, мовчи. Для людей усі половинчики виглядають так само. Правда?
Деїнті щось невиразно буркнув. Геральт, далі мружачи очі, підозріливо дивився на Шапеля. А намісник випростався. роздивився довкола, а тоді від роззяв, які ще залишилися поблизу, зостався лише стихаючий десь далеко стукіт дерев'яних шкрабів .
Деїнті Бібервельт Другий вибрався і викотився з пакунку, чхнув, сів, протер очі та носа. Горицвіт, присівши на скрині, що лежала обіч, з виразом помірної цікавості бренькав на лютні.
— Деїнті, як ти гадаєш, хто це? — лагідно спитав Шапель. — Дуже схожий на тебе, правда?
— Це мій кузен, — випалив половинчик і вищирив зуби. — Дуже близька родина. Дуду Бібервельт зі Споришевої Луки, світла голова у всьому, що стосується інтересів. Я саме вирішив…
— Що, Деїнті?
— Я вирішив настановити його моїм уповноваженим у Новіграді. Що ти на це, кузене?