— Ти чимало знаєш про доплерів, Геральте, — промовив, тоді здорово потягнув собі з кухля, цмокнув і гикнув. — Їй-бо, чимало.
— О боги, голос та манери теж Бібервельта, — сказав Горицвіт. — Чи не має хто червоної китайки? Треба б його позначити, бляха муха, бо нещастя може трапитися.
— Та ти що, Горицвіте, — обурився Деїнті Бібервельт Перший. — Таки, думаю, мене з ним не сплутаєш? З першого… погляду видно різницю, — закінчив Деїнті Бібервельт Другий і знову манірно гикнув. — Насправді, щоб помилитися, треба бути дурнішим за кобилячий зад.
— Чи ж я не казав? — захоплено прошепотів Горицвіт. — Думає і говорить як Бібервельт. Неможливо відрізнити.
— Перебільшення, — половинчик надув губи. — Грубе перебільшення.
— Ні, — заперечив Геральт. — Це не перебільшення. — Віриш, Деїнті, чи ні, але в цю мить він є тобою. У невідомий спосіб доплер точно копіює психіку жертви.
— Пси що?
— Ну, властивості мислення, характер, почуття, думки. Душу. Це б підтверджувало те, що заперечує більшість чародіїв і всі жерці. Те, що душа — теж матерія.
— Блюзнірство, — сапнув корчмар.
— І маячня, — твердо сказав Деїнті Бібервельт. — Не розповідай казок, відьми́не. Властивості мислення, ще чого. Скопіювати чийогось носа або штани — це одне, але розум — це тобі не фунт фляків. І я тобі зараз це доведу. Коли б цей вошивий доплер скопіював мій купецький розум, то не продав би коней у Новіграді, де на них немає попиту, а поїхав би до Чортківського Броду, на кінський торг, де ціни аукційні, хто більше дасть. Отам не втрачається…
— А саме так, що втрачається, — доплер перекривив ображену міну половинчика. — По-перше, ціна на аукціоні в Чортківському Броді занижена, бо купці змовляються, як ліцитувати. А, крім того, треба заплатити комісійні аукціоністам.
— Не вчи мене торгувати, шмаровозе, — обурився Бібервельт. — У Чортківському Броді я взяв би дев'яносто, а то й сто за штуку. А ти скільки дістав від тих новіградських хитрозадих?
— Сто тридцять, — сказав доплер.
— Брешеш, заволоко.
— Не брешу. Я погнав коней просто до порту, пане Деїнті, там знайшов заморського торгівця хутром. Кушніри не вживають волів, формуючи каравани, бо воли надто повільні. Хутра легкі, але дорогі, треба подорожувати швидко. У Новіграді немає попиту на коней, то й коней теж нема. Я мав єдині доступні, отож продиктував ціну. Все просто…
— Я сказав, не вчи мене! — заревів Деїнті, буряковіючи. — Ну добре, заробив. А гроші де?
— Обернув, — гордо промовив Теліко, наслідуючи типове для половинчика прочісування пальцями густої чуприни. — Гроші, пане Деїнті, мусять кружляти, а інтереси, — крутитися.
— Бережись, щоб я тобі лепети не відкрутив! Кажи, що ти зробив із грошвою за коней?
— Я ж казав. Накупив товарів.
— Яких? Що ти накупив, довболобе?
— Чер… червець, — заїкнувся доплер, а потім швидко продекламував. — П'ятсот корців червецю, шістдесят два квінтари мімозової кори, п'ятдесят п'ять гарнців трояндової олії, двадцять три бочівки риб'ячого жиру, шістсот глиняних мисок та вісімдесят фунтів бджолиного воску. Жир, загалом кажучи, я купив дуже дешево, бо він потрохи згірк. Ага, щоб не забути. Ще купив сто ліктів бавовняного шнура.
Запанувало довге, дуже довге мовчання.
— Згірклий жир, — нарешті сказав Деїнті, дуже повільно вимовляючи окремі слова. — Бавовняний шнур. Трояндова олія. Я, мабуть, бачу сон. Так, кошмарний сон. У Новіграді можна купити геть усе, всі цінні й корисні речі, а оцей кретин видає мої гроші на якесь гівно. Прибравши мою подобу. Кінець мені, гроші мої пропали, купецька репутація пропала. З мене годі. Геральте, позич мені меча. Я його на місці зарубаю.
Двері ванькиру зі скрипом відчинилися.
— Купець Бібервельт! — закукурікав чолов'яга в пурпуровій тозі, що висіла на його худій постаті як на жердині. На голові мав оксамитну шапочку у формі перевернутого нічного начиння. — Чи тут купець Бібервельт?
— Так, — одночасно відповіли обидва половинчики. В наступну мить один із Деїнті Бібервельтів хлюпнув умістом кухля в обличчя відьми́нові, спритним копняком вибив дзиґлика з-під Горицвіта і прослизнув під столом у напрямку дверей, перевертаючи дорогою чолов'ягу в смішній шапочці.
— Пожежа! Рятуйте! — завив, уриваючись до загальної кімнати. — Вбивають! Горить!
Геральт, обтрушуючись із піни, кинувся за ним, але другий із Бібервельтів, що теж мчав до дверей, послизнувся на тирсі та впав йому під ноги. Обидва звалилися на поріг. Горицвіт, вилазячи з-під стола, брудно лаявся.
— Наааапад! — вереснув із підлоги худий чолов'яга, заплутавшись у пурпуровій тозі. — Наааааапад! Ґраааанда !
Геральт перекотився через половинчика, вбіг до корчми, побачив, як доплер, розштовхуючи гостей, вискочив на вулицю. Кинувся за ним, але тільки для того, щоби застрягнути в еластичному, однак твердому мурі людей, які загороджували йому дорогу. Одного — вишмаруваний був глиною та смерділо від нього пивом, — зумів збити з ніг, але решта стисли його залізними обіймами дужих рамен. Він люто шарпнувся, його зусиллям завторував сухий тріск розриваних ниток і дертої шкіри, а під правою пахвою стало вільно. Відьми́н закляв і перестав вириватися.
— Піймали! — загукали мулярі. — Піймали бандита! Що робити, пане майстре?
— Вапно! — закричав майстер, різко здіймаючи голову з поверхні стола і водячи довкола невидющими очима.
— Стороооожа! — кричав пурпуровий, накарачках вилазячи з ванькиру. — Напад на урядника! Сторожа! На шибеницю підеш, злочинцю!
— Піймали! — кричали мулярі. — Ми його піймали, пане!
— Це не той! — завив чолов'яга у тозі. — Ловіть злодюгу! Доганяйте!
— Кого?
— Бібервельта, половинчика! Доганяйте! У льох його!
— Зараз, зараз, — промовив Деїнті, з'являючись із ванькиру. — Що таке, пане Шване? Не витирайте собі рота моїм іменем. І не зчиняйте гвалту, нема потреби.
Шван замовк, здивовано дивлячись на половинчика. З ванькиру вийшов Горицвіт, у капелюшку набакир, оглядаючи свою лютню. Муляри, пошепотівшись між собою, нарешті відпустили Геральта. Відьми́н, хоч дуже лютий, обмежився тим, що смачно сплюнув на долівку.
— Купче Бібервельте! — закукурікав Шван, мружачи короткозорі очі. — Що це повинне означати? Напад на міського урядника може вам дорого… Хто це був? Той половинчик, що утік?