— Мімік.
— Ти сам мімік, — горловим голосом сказало створіння, гойдаючи носом. — Ніякий я не мімік, а доплер, і звати мене Теліко Лунгревінк Леторт. Скорочено Пенсток. Приятелі кажуть мені Дуду.
— Я тобі дам зараз Дуду, ти, скурвий сину! — вереснув Деїнті, замірившись на нього кулаком. — Де мої коні? Злодію!
— Панове, — нагадав корчмар, входячи із глечиком та оберемком кухлів. — Ви ж обіцяли, що буде спокійно.
— Ох, пиво, — зітхнув половинчик. — Як же я хочу пити, холера! І їсти!
— Я б теж чогось випив, — булькотливо заявив Теліко Лунгревінк Леторт. Ніхто не звернув на це уваги.
— Що це таке? — спитав корчмар, споглядаючи на створіння, яке на вигляд пива вивалило довгий язик із-за обвислих тістоподібних губ. — Що це таке, панове?
— Мімік, — повторив відьми́н, незважаючи на гримаси страховиська. — Зрештою, має багато назв. Відміняк, подвійняк, векслінг, дурняк . Або ж доплер, як він сам себе окреслив.
— Векслінг! — крикнув корчмар. — Тут, у Новіграді? У моїй господі? Швидко, кличемо сторожу! І жерців. Головою ручу!
— Поспіємо з козами на торг, — кашлянув Деїнті Бібервельт, поквапом доїдаючи Горицвітів суп із дивом уцілілої миски. — Поспіємо прикликати кого слід. Але пізніше. Оцей шубравець мене обікрав, я не маю заміру віддати його тутешньому правосуддю, перш ніж поверну собі свою власність. Я вас, новіградців, знаю і ваших суддів теж. Може, десяту частку дістав би, не більше.
— Змилуйтеся! — надривно заячав доплер. — Не видавайте мене людям! Чи знаєте, що вони роблять із такими, як я?
— А певно, що знаємо, — корчмар кивнув головою. — Над пійманим доплером жерці відправляють екзорцизм. А потім в'яжуть його в кий , обліплюють товстим шаром глини з тирсою та печуть у вогні, аж доки глина не випалиться на цеглу. Принаймні, колись так робили, як ще ті страховиська траплялися частіше.
— Варварський звичай, воістину людський, — скривився Деїнті, відсуваючи спорожнілу миску. — Але, можливо, це справедлива кара за крадіжку та розбій. Ну, кажи, шубравцю, де мої коні? Швидко, бо простягну оцей твій ніс у тебе під ногами і вкину до річки. Де мої коні, питаю?
— Про… продані, — заїкнувся Теліко Лунгревінк Леторт, а обвислі вуха раптом скорчилися йому в кульки, схожі на мініатюрні капустини.
— Продані! Ви чули? — запінився половинчик. — Продав моїх коней!
— Звісно, — сказав Горицвіт. — Мав час. Він тут уже три дні. Я три дні бачу те… себто його… Холера, Деїнті, чи це значить…
— А звісно, що значить! — ревнув купець, тупаючи волохатими ногами. — Він ограбував мене в дорозі, за день дороги від міста! Приїхав сюди наче я, розумієте? І продав моїх коней! Я його уб'ю! Задавлю цими руками!
— Розкажіть же нам, пане Бібервельте, як це трапилося.
— Якщо не помиляюся, ви Геральт із Ривії? Відьми́н?
Геральт підтвердив кивком голови.
— Дуже добре складається, — промовив половинчик. — Я Деїнті Бібервельт зі Споришевої Луки, фермер, коняр і купець. Називай мене Деїнті, Геральте.
— Розповідай, Деїнті.
— Ну що ж, було це так. Я зі своїми конюхами вів коні на продаж, на торг до Чортківського Броду. За день дороги до міста випав нам останній постій. Заночували ми, упоравши перед тим діжечку пáленки. Посеред ночі прокидаюся, чую, що от зараз мені міхур лусне, отож зліз із воза, а при нагоді, думаю, зиркну, що там поробляють коники на лузі. Виходжу, туман як зараза, раптом бачу, йде хтось. Хто це, питаю. Він нічого. Підходжу ближче і бачу… себе самого. Як у дзеркалі. Не треба було, думаю, пити пáленку, цей дідьчий трунок. А оцей… бо то ж він був, як не лупоне мене по голові! Ще я зорі побачив і ногами вкрився. Рано прокидаюся в якихсь холерних хащах, на голові ґуля немов огірок, довкола ані живої душі, від нашого обозу теж ані сліду. Блукав я цілий день, аніж нарешті шлях віднайшов, два дні волочився, коріння їв та й сирії гриби. А він… той загепаний Дудуліко чи як його там, поїхав тимчасом до Новіграду, наче я, і заіванив моїх коней! Та я його зараз… А тих моїх конюхів відшмагаю, по сто батогів кожному на голу гузицю, сліпацька команда! Щоби власного принципала не пізнати, щоб так дати себе довкола пальця обвести! Дурні, капустяні лоби, мочиморди…
— Ти вже їм даруй, Деїнті, — сказав Геральт. — Не могли вони розпізнати. Мімік так точно копіює, що неможливо відрізнити від оригіналу, себто від обраної ним жертви. Чи ти ніколи про міміків не чув?
— Чути чув. Але думав, що це вигадки.
— Не вигадки. Доплеру достатньо уважно придивитися до жертви, щоб точно і безпомилково пристосуватися до потрібної структури матерії. Зверну увагу, що це не ілюзія, а повна і точна зміна. До найдрібніших деталей. Невідомо, як вони це роблять. Як підозрюють чародії, спрацьовує та сама складова крові, що й при лікантропії, але я вважаю, що це або щось зовсім інше, або ж тисячократно сильніше. Зрештою, вовкулака має дві, щонайбільше три подоби, а доплер може перетворитися на будь-що, аби тільки більш-менш збігалася маса тіла.
— Маса тіла?
— Ну, на мастодонта він не перетвориться. Ані на мишу.
— Розумію. А нащо той ланцюг, яким ти його зв'язав?
— Срібло. Для лікантропа вбивче, а в міміка, як бачиш, лише блокує зміни. Тому він сидить тут у власній подобі.
Доплер затиснув розклеєні губи і глипнув на відьми́на лютим поглядом каламутних очей, які вже втратили горіхову барву райдужок половинчика і стали жовтими.
— І добре, що сидить, безсоромний сучий син, — буркнув Деїнті. — Лишень подумати, навіть зупинився тут, під "Наконечником", де я сам маю звичай на квартиру ставати! Вже йому прителющилося, наче він — це я!
Горицвіт покрутив головою.
— Деїнті, — сказав. — Він і був тобою. Я з ним уже три дні зустрічаюся. Він виглядав, як ти, і розмовляв, як ти. Він мислив, як ти. Коли ж треба було поставити, то був скупим, як ти. А то й скупішим.
— Це останнє мене не засмучує, — промовив половинчик, — бо, може, поверну собі хоч частку грошей. Бридко мені до нього торкатися. Горицвіте, забери в нього гаманця і перевір, що там усередині. Чимало там повинно бути, якщо цей конокрад дійсно продав моїх коників.
— Ти скількох коней мав, Деїнті?
— Дванадцятьох.