Хтось звалився на нього, притискаючи до землі. Хтось інший зірвав йому з пояса гаманця. Він уловив оком відблиск ножа. Той, що клячав у нього на грудях, розірвав йому під шиєю кубрак, ухопився за ланцюжок, витягнув медальйона. І негайно ж випустив його з руки.
— На Баал-Зебута, — почув він сапання. — То відьмак. Характерник…
Другий вилаявся, тяжко дихаючи.
— Він не мав меча… Богове… Тьху, тьху, на пса вроки, на Зле… Змиваймося звідси, Радагасте! Не торкайся до нього, тьху, тьху!
Місяць на мить просвітив ріднучу хмару. Геральт побачив одразу над собою вихудле пацюче обличчя, малі чорні блискучі оченята. Почув тупіт ніг того другого, тупіт віддалявся, стихав у провулку, з якого смерділо котами і пригорілим жиром.
Чоловічок із пацючим обличчям повільно зняв коліно з його грудей.
— Наступного разу… — Геральт почув його виразний шепіт. — Наступного разу, як захочеш на себе руки наложити, відьмаку, не втягуй у це інших. Просто повісься у стайні на віжках.
IX
Вночі, видно, падав дощ.
Геральт вийшов зі стайні, протираючи очі, вичісуючи пальцями солому з волосся. Сонце, що сходило, блищало на мокрих дахах, золотило калюжі.
Відьми́н сплюнув, у роті йому було недобре, ґуля на голові нила тупим болем. На огорожі перед стайнею сидів худий чорний кіт, зосереджено вилизуючи лапу.
— Киць, киць, котику, — сказав відьми́н. Кіт завмер, неприязно глянув на нього, поклав вуха по собі і засичав, показуючи іколка.
— Знаю, — Геральт кивнув головою. — Я теж тебе не люблю. Я просто жартував.
Неквапливими рухами сильно потягнув ослаблені застібки та пряжки куртки, вирівняв на собі складки одежі, перевірив, чи ніде не обмежують свободи рухів. Перекинув меча через спину, поправив положення руків'я над правим плечем. Перев'язав чоло шкіряною опаскою, відгортаючи волосся назад, за вуха. Натягнув довгі бойові рукавиці, наїжачені короткими голками срібних колючок.
Ще раз глянув на сонце, звужуючи зіниці у вертикальні щілини. Гарний день, подумав. Гарний день для бою.
Зітхнув, плюнув і поволі пішов вуличкою вниз, вздовж мурів, що гостро пахли мокрим тиньком, вапняною заправою.
— Гей, чудасію!
Оглянувся. Цикада в товаристві трьох озброєних чолов'яг підозрілого вигляду сидів на стосі колод, складених уздовж валу. Встав, потягнувся, вийшов на середину вулиці, старанно оминаючи калюжі.
— Куди це? — спитав, опираючи вузькі долоні об обтяжений зброєю пояс.
— Не твоя справа.
— Щоби пояснити, староста, чарівник і все це засране місто так мене обходять, як торішній сніг, — сказав Цикада, повільно вимовляючи слова. — Але мова про тебе, відьмаче. Ти до кінця цієї вулички не дійдеш. Чуєш? Я хочу перевірити, який ти в бою. Мені це спокою не дає. Кажу, стій.
— Забирайся мені з дороги.
— Стій! — вереснув Цикада, кладучи долоню на руків'ї меча. — Ти не зрозумів, про що я? Будемо битися! Я тебе викликаю! Зараз побачимо, хто ліпший!
Геральт знизав плечима, не сповільнюючи ходи.
— Викликаю тебе до бою! Чуєш, відміно? — крикнув Цикада, знову заступаючи йому дорогу. — Чого чекаєш? Витягай залізо з ящера! Що, попіснів зі страху? Чи, може, ти стаєш тільки проти тих, що, як Істредд, грали ту твою відьму?
Геральт йшов далі, змушуючи Цикаду відступати, незручно йти задки. Чолов'яги, що супроводжували Цикаду, встали з купи колод, рушили за ними, тримаючись, однак, ззаду, на відстані. Геральт чув, як болото квацяє їм під черевиками.
— Я тебе викликаю! — повторив Цикада, бліднучи й червоніючи навпереміну. — Чуєш, відьмацька заразо? Чого тобі ще? Плюнути в пику?
— Плюй собі.
Цикада затримався і справді набрав духу в груди, складаючи губи до плювка. Дивився відьми́нові в очі, а не на руки. І це було помилкою. Геральт, все ще не сповільнюючи ходи, блискавично вдарив його, не замахуючись, лише зігнувши коліна, кулаком у голчастій рукавиці. Вдарив у самі вуста, просто у викривлені губи. Губи Цикади луснули, вибухнули, як розчавлені вишні. Відьми́н згорбився і вдарив ще раз, у те саме місце, цього разу з короткого замаху, почуваючи, як разом із силою та розгоном удару з нього виходить лють. Цикада, обертаючись, з однією ногою в болоті, а іншою вгорі, вирвав кров'ю і плюснув у калюжу, долілиць. Відьми́н, чуючи за собою сичання клинка у піхвах, зупинився і плавно обернувся, з долонею на руків'ї меча.
— Ну, — сказав тремтячим від злості голосом. — Ну, прошу.
Той, хто добув зброю, дивися йому в очі. Якусь мить. Потім відвів погляд. Інші почали відступати. Повільно, тоді все швидше. Почувши це, чолов'яга з мечем теж відступив, безшумно рухаючи губами. Той, що був найдальше, відвернувся і побіг, розбризкуючи болото. Інші завмерли на місці, не намагалися підходити.
Цикада повернувся в болоті, підвівся, опираючись на лікті, забелькотів, кашлянув, виплюнув щось біле з чималою кількістю червоного. Проходячи повз нього, Геральт знічев'я копнув його в щоку, розбиваючи кістку вилиці, знову заштовхуючи в калюжу.
Пішов далі, не оглядаючись.
Істредд був уже біля криниці, стояв там, спершись об цембриння, об дерев'яну, зелену від моху обудову коловороту. При поясі мав меча. Гарного легкого терганського меча з напівзакритою гардою. Обкованим кінцем піхов меч опирався об блискучу халяву верхового чобота. На плечі чародія сидів нашорошений чорний птах.
Боривітер.
— Ти тут, відьми́не, — Істредд підставив боривітрові руку в рукавиці, легко й обережно посадив птаха на дашку над криницею.
— Я тут, Істредде.
— Не гадав, що ти прийдеш. Думав — ти виїхав.
— Я не виїхав.
Чародій невимушено й голосно засміявся, відкидаючи голову назад.
— Вона хотіла… хотіла нас урятувати, — сказав. — Обох. Геральте, це марно. Схрестімо клинки. Мусить зостатися один.
— Ти збираєшся битися мечем?
— І тебе це дивує? Адже ти теж збираєшся битися мечем. Нумо, ставай.
— Чому, Істредде? Чому мечем, а не магією?
Чародій поблід, його уста нервово здригнулися.
— Кажу, ставай! — крикнув. — Не час на питання, час питань проминув. Настав час дій!
— Я хочу знати, — повільно промовив Геральт. — Хочу знати, чому меч. Хочу знати, чому й звідки взявся у тебе цей чорний боривітер. Я маю право це знати. Маю право на правду, Істредде.