Меч приречення

Страница 23 из 98

Анджей Сапковский

— Могла, — муркнула чародійка. — Але мені не хотілося.

Взяла зі столу каганець і підійшла до нього. Біла нічна сорочка, обліплюючи тіло в русі, робила її надзвичайно привабливою. Більше, ніж коли б вона була оголеною, подумав.

— Я хочу тебе оглянути, — сказала. — Цойгл міг тебе дряпнути.

— Не дряпнув. Я б відчув.

— Після еліксирів? Не сміши мене. Після еліксирів ти не відчув би відкритого перелому, поки не почав би чіплятися кісткою за паркани. А на цойглеві могло бути все що завгодно, в тому числі правець і трупна отрута. У разі чого ми мали б час на протидію. Обернися.

Відчував на тілі м'яке тепло полум'я каганця, інколи дотик її волосся.

— Наче все гаразд, — сказала. — Ляж, доки еліксири не звалили тебе з ніг. Ці суміші збіса небезпечні. Ти себе повільно вбиваєш.

— Я мушу заживати їх перед боєм.

Єнніфер не відповідала. Знову сіла перед дзеркалом, повільно розчесала чорні круті блискучі кучері. Завжди чесала волосся, перш ніж лягти в ліжко. Геральт вважав це дивацтвом, але просто обожнював спостерігати за нею при цьому дійстві. Підозрював, що Єнніфер це знала.

Раптом стало дуже холодно, а еліксири справді трусили ним, шия німіла, внизу живота вирами плавали млості. Тихцем вилаявся, впав на ліжко, не перестаючи при цьому дивитися на Єнніфер.

Рух у кутку кімнати привернув його увагу, притягнув погляд. На криво прибитих до стіни, обснованих павутинням оленячих рогах сидів чорний, немов смола, невеликий птах.

Повернувши голову вбік, дивився на відьми́на жовтим нерухомим оком.

— Що це, Єн? Звідки це тут узялося?

— Що? — Єнніфер повернула голову. — А, це. Це боривітер.

— Боривітер? Боривітри бувають рудо-чубарі, а цей чорний.

— Це чародійський боривітер. Я його зробила.

— Нащо?

— Він мені потрібен, — відрізала вона. Геральт не питався більше, знав, що Єнніфер не відповість.

— Ти йдеш завтра до Істредда?

Чародійка відсунула флакончики на край столу, сховала гребінь до шкатулки і замкнула потрійну рамку дзеркала.

— Йду. З самого ранку. А що?

— Нічого.

Вона лягла обіч нього, не гасячи каганця. Ніколи не гасила світла, не терпіла засинати в темряві. Чи каганець, чи ліхтар, чи свічка, — мусили догоріти до кінця.

Завжди. Ще одне дивацтво. Єнніфер мала неправдоподібно багато дивацтв.

— Єн?

— Ага?

— Коли ми звідси поїдемо?

— Не марудь, — різко шарпнула периною. — Ми тут три дні, а ти вже мене про це питався щонайменше тридцять разів. Я ж тобі казала, що маю тут справи, які мушу залагодити.

— З Істреддом?

— Так.

Він зітхнув і обійняв її, не приховуючи замірів.

— Гей, — шепнула вона. — Ти ж приймав еліксири.

— То й що?

— Нічого, — вона захихотіла, мов дівчисько, притуляючись до нього, вигинаючись і піднімаючись, щоб полегшити знімання сорочки. Захоплення її наготою, як завжди, спливло йому дрожем по спині, пішло мурашками по пальцях, що дотикалися її шкіри. Торкнув устами її перса, круглі та ніжні, з такими блідими пуп'янками, що вони вирізнялися лише формою. Вплів пальці у її волосся, пахнуче бузком і аґрусом.

Вона піддавалася його пестощам, муркаючи, мов кішка, тручись зігнутим коліном об його стегно.

Швидко виявилося, що — як звичайно — він переоцінив свою витривалість щодо відьми́нських еліксирів, забув про їхню шкідливу дію на організм. А може, це не еліксири, подумав, може, це втома від бою, ризику, небезпек і смерті? Втома, на яку я вже, за звичкою, не звертаю уваги? Але мій організм, хоч штучно підправлений, не піддається звичці. Реагує природно. От лишень не тоді, коли слід. Холера.

Але Єнніфер — як звичайно — не дозволила, щоб перша-ліпша дрібниця збила її з пантелику. Він відчув, як вона торкається до нього, як бурмоче, під самим його вухом. Як завжди, мимоволі спробував оцінити астрономічне число інших оказій, коли вона мусила вдаватися до цього вельми практичного заклинання. А потім перестав оцінювати.

Як звичайно було незвичайно.

Він дивився на її уста, на кутик, що тремтів у несвідомій посмішці. Він добре знав цю посмішку, вона завжди здавалася йому радше посмішкою тріумфу, ніж щастя. Ніколи про це в неї не питався. Знав — не відповість.

Чорний боривітер, що сидів на оленячих рогах, тріпнув крилами, клацнув кривим дзьобом. Єнніфер відвернула голову та зітхнула. Дуже сумно.

— Єн?

— Нічого, Геральте, — поцілувала його. — Нічого.

Каганець сліпав хистким полум'ям. У стіні шкреблася миша, а цвіркун у комоді цокотів — тихо, розмірено, одноманітно.

— Єн?

— Мгм?

— Їдьмо звідси. Я тут зле почуваюся. Це місто фатально впливає на мене.

Вона повернулася на бік, провела долонями по його щоці, відгортаючи волосся, поїхала пальцями нижче, торкнулася огрубілих шрамів, які значили бік шиї.

— Знаєш, що означає назва цього міста? Aedd Gynvael ?

— Ні. Це з мови ельфів?

— Так. Означає друзку льоду.

— Напрочуд не пасує цій паршивій дірі.

— Серед ельфів, — замислено шепнула чародійка, — кружляє легенда про Королеву Зими, яка під час хуртовини мчить по землі у санях, запряжених білими кіньми. Їдучи, королева розсіває довкола тверді, гострі, маленькі друзки льоду і горе тому, кого така друзка влучить в око чи серце. Він пропав. Ніщо вже не зможе його втішити, все, що не матиме барви сніжної білизни́, буде для нього бридким, огидним, відразливим. Не зазнає спокою, покине все, рушить за Королевою, за своєю мрією і коханням. Очевидячки, ніколи її не знайде і загине від туги. Начебто щось таке трапилося у прадавні часи тут, у цьому місті. Гарна легенда, правда?

— Ельфи все вміють прибрати гарними словами, — сонно пробурмотів він, водячи устами по її плечі. — Це зовсім не легенда, Єн. Це гарний опис препоганого явища — Дикого Полювання, Дикого Гону, прокляття певних околиць. Незрозуміле масове божевілля, яке змушує людей прилучатися до примарного загону, що мчить небом. Я це бачив. Справді, часто трапляється взимку. Мені пропонували немалі гроші, щоб я поклав край цьому прокляттю, але я не взявся. Від Дикого Гону порятунку немає…

— Відьми́не, — тихо мовила вона, цілуючи його в щоку. — В тобі немає ні на гріш романтизму. А я… я люблю ельфійські легенди, вони такі гарні. Шкода, що люди не мають таких легенд. Може, колись матимуть? Може, створять їх? Але про що ж мають розповідати людські легенди? Всюди, куди не глянь, сірість і невиразність. Навіть те, що гарно починається, швидко призводить до нудьги й буденності, до людського ритуалу, обридлого ритму, званого життям. Ох, Геральте, нелегко бути чародійкою, але, як порівняти це зі звичайним людським існуванням… Геральте?