V
Вродливий красень з мене був.
Як сімдесятий рік минув,
Тоді признатися не гріх,
Що на світанку днів моїх
З чоловіків ніхто красою
Не міг би зміритись зо мною.
Я мав і молодість, і міць,
Рум'янець повний серед лиць
І шкіру ніжну, молоду,
А нині зморшки на виду.
Бо час, турботи і війна
Своє зробили. Все мина.
Неначе плугом перейшло
Через усе моє чоло.
Я б зрікся роду і сім'ї,
Коли б вернути дні мої,
Але й вони зрівнять не годні
Моє учора і сьогодні.
А втім, як бачите, літа
Не вигнули мого хребта,
Не зменшили і не змінили
Відваги, розуму і сили,
Інакше б я отут в цей мент
Не повідав старих історій
Під деревом в ночі беззорій,
Як мій розкинутий намет.
Та, прошу Вас, дозвольте далі,
Я повертаюся до кралі.
Мені здається, що вона
Струнка, вродлива і ставна
Біжить до мене від берези…
Ах, образ юної Терези,
І досі, нібито живий,
Стоїть у пам'яті моїй.
Та як знайду в собі снагу,
Щоб воскресити дорогу:
Ні фарбами, ані словами
Я не спишу моєї дами.
В її очах був цілий схід.
Великий Азії сусід —
Туреччина, як час пройшов,
Перемішала польську кров.
Терези азіатські очі
Були чорніш цієї ночі,
Але у їхній глибині
Яскріли світла неземні,
Як сяйво східньої зорі,
Як проблиск місяця вгорі,
Як перша райдуга весни:
Широкі, темні і незмінні —
Були вологими вони,
Мов танули в своїм промінні.
Напів огонь, напів пітьма,
Усі любов, любов сама,
Як у святої на стовпі,
Що погляди свої сліпі
Скеровує в небесну твердь,
Неначе їй солодка смерть,
Її задумане чоло,
Як літнє озеро було,
Де мріє соняшна блакить
І хвиля там не жебонить,
Її вуста, її лице...
Та досить мовити про це.
Я так любив її тоді,
Я так люблю її тепер —
В нещасті й радості, в біді
Вогонь безсмертний не помер
І в гніві ми усе життя
Кохаємо до забуття,
І тінь минулого бліда
До смерті нас не покида,
Лиш серце крає, мов на зло,
Як це з Мазепою було.
VI
Ми стрілись — пильно, тайкома
Ззирнулися. Вона сама
Була тоді така чудова,
Хоч не промовила ні слова.
Є десять тисяч між людьми
Нюансів, знаків. Часто ми
Їх бачимо, вони ж не в стані
Означити думки неждані,
Що в серце б'ють, і не спроста
Свідомість дивна вироста,
Подібна чудові навкруг,
Яке палаючий ланцюг
Сердець закоханих єднає
І мимоволі посилає,
Як електричний дріт, либонь,
Вулканізуючий вогонь.
Я подивився і побачив —
Той пильний зір багато значив.
Душею плакав, як маля,
Але тримався віддаля,
Чекаючи на слушний час,
Аж доки познайомлять нас,
Щоб ми розмовитись могли
Без підозріння і хули.
Одначе, навіть і тоді
Снував я наміри тверді
Сказати щось. Але в журбі
Слова несміливі, слабі
За хвилю в'янули. — Є гра
І неприкметна, і стара,
Що вигадана, далебі,
На те, щоб день убить собі.
Тієї назви, ані змісту
Мені згадати не до хисту.
Також забув, як і коли
Ми з нею грати почали.
Я грав, не дбаючи про те,
Щоб виграть партію — пусте,
Бо я доволі мав утіх,
Що чую голос, чую сміх,
Був щастям сповнений достоту,
Що бачу люблену істоту.
Я всю її очима пас,
Як вартовий (нехай же нас
Ця ніч так добре стереже!),
Аж доки простеріг уже
Те головне, важливе щось:
Вона задумалась чогось,
Не помічаючи, як слід,
Що не до речі робить хід,
Програє, виграє сама —
Ні сум, ні радість — все дарма,
Проте годинами сиділа,
Неначе інша, вища сила
Скувала руки й ноги їй,
А не бажання виграть бій.
Враз думка блискавка-стріла
Увесь мій мозок пройняла,
Що в ній щось тепліє — о знай!
І не осудить на відчай.
І враз на думку отаку
Слова без всякого зв'язку
Прорвалися і попливли,
Хоч красномовні не були.
Можливо, то моя вина,
Одначе, слухала вона,
А це усе — хто раз ту мову
Послухав, слухатиме знову,
Бо крижаних нема сердець,
Відмова ж перша — не кінець.
VII
Кохав я образ дорогий.
Але признайтесь, пане мій,
Чи й Ви пізнали за життя
Ці ніжні слабощі, чуття?
Не сумніваюсь. Тож доволі
Про насолоди, щастя, болі —
Щоб Вам абсурдом не здалось.
А втім, не всі мужі чогось,
Не всі потраплять самохіть
Над пристрастями володіть,
Або отак, як Ви, герою,
Над націями і собою.
Я єсть — вірніше був я — князь,
Вождь тисячів. І кров лилась,
Усе летіло шкереберть,
За мною сміло йшли на смерть.
Лиш над собою, мій королю,
Ніколи я не мав контролю.
Ну, словом, висновок такий:
Любив я образ дорогий,
Та скоро так з веління долі
Перепинились наші болі.
Ми зустрічались в таїні.
Той день у схованці мені,
Коли темніла неба синь,
Був нагородою терпінь.
Ходив я днями сам не свій,
Крім того часу, про який
Пригадую. За мить єдину
Я всю віддав би Україну,
До неї всю мою любов,
Щоб тільки пажем бути знов,
Що ніжним серцем володів
І шпагою, не мав скарбів,
Багатства, крім дарів природи —
Здоров'я, молодості, вроди.
Ми зустрічались в таїні.
Я знаю, декому ті дні
Солодкими подвійно є.
Та я б віддав життя своє,
Щоб перед небом і землею
Назвати міг її моєю,
Бо часто й довго нарікав,
Що крадькома її стрічав.
VIII
Багато скрізь очей не спить,
Які закоханих щомить
Вистежують; від їхніх пут
Сам чорт скромніший був би тут.
А втім, я б зовсім не хотів
Якось образити чортів,
Бо може хтось і серед них
Колись належав до святих,
Що сам себе не переміг
І збився з праведних доріг.
Ми і незчулися, коли
Нас гайдуки підстерегли —
Я шпагу вихопив свою,
Але я був один в бою.
Від гніву граф оскаженів,
Щось більше то було як гнів,
Я зрозумів, що і в броні
Всіх не подужати мені.
Це діялося біля замку,
Здаля від міста, на світанку.
Не думав я узріти дня,
Коли зчинилася борня
З напасниками серед мли.
Вже пораховані були
Мої хвилини нещасливі.
З молитвою Марії Діві
І всім угодникам святим, —
Піддався я, побив би грім!
Мене схопили вороги,
Скували руки в ланцюги
І попровадили до брами.
Я вже не стрів моєї дами
Ніде й ніколи у житті —
Навік роз'єднано путі!..
Не тяжко всякому збагнуть,
Яка була у графа лють,
І недаремно, адже він
На те доволі мав причин:
Найбільш терзала воєводу
Майбутня доля родоводу.
Не міг простити він собі
Такої плями на гербі.
Найвищим бувши по коліні,
Гадав, шанобити повинні
Його всі люди на землі
І я також у тім числі.
Прокляття! Нещадима голь!
Коли б цей зрадник був король,
А то ж хлопчак! Ганьба яка ж —
То не король, а тільки паж!
Я відчував це й розумів,
Та не віддам у слові гнів.