Московська залога, що стояла в своїх казармах під замком, на батуринському подвір'ї, і творила ніби окремий город у городі, живучи своїм доволі відокремленим життям, бо батуринці нерадо допускали царських людей до своїх хат і родин, здивовано і недовірливо дивилася на працю міщан і козаків, не знаючи, до чого воно йде. Гадали, що проти шведів скріпляють батуринці свій замок, і дивувалися, чому і їм не кажуть допомагати. Пояснювали собі тим, що їх командант Аннєнков виїхав, а його заступник не спішиться накладати на них роботу. Хай риють черкаси. Це не річ царських людей.
Ніч з неділі на понеділок минула на дальшій праці й на тривожному вижиданню. Не тільки на замкових вежах, але й кругом Батурина розставлено вартових, щоб, запалюючи бочівку зі смолою, дали знак, коли б наближався ворог. Але ворог не надходив.
Мотря весь день була на замку. Стрічалася з Чечелем, з Кенігзеном, з полтавським полковником Герциком і з генеральним осаулою Гамалієм, балакала то з регентом гетьманської канцелярії про те, де б краще заховати архів, то з городничим — про лад і спокій у місті. Її поява додавала всякому охоти, її слова будили запал і відвагу. Донька безталанного Кочубея була відома всякому й люблена усіма, її краса, її розум і серце єднали їй прихильність цілого міста. От і тепер казала вона відчинити свої багаті комори і щедрою рукою роздавала батуринській бідноті хліби. Як смерклося, відвідала маму.
Любов Хведорівна не нагадувала колишньої Кочубеїхи. Сильно постаріла і зробилася мовчазливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне вбрання і не фарбувала волосся, ані не підмальовувала собі рум'янців.
Мотря застала її в старому дворі Кочубеїв, як зі служанками краяла довгі пояси з тонкого льняного полотна ї скубала шарплі, щоб було чим осмотрювати рани.
"І ви теж працюєте, мамо?"
"Що люди, те й я... Що чувати в городі, Мотре?"
Мотря розказала городські новини.
"Скучаєш за мужем? Не скучай. Така вже доля козачки. Не натішиться своїм чоловіком. Краще гине на війні, як дома".— І її руки почали ще жвавіше працювати.
"Як гадаєте, мамо? — почала Мотря.— Обложать москалі Батурин?"
"Вони вже нас давно облягають, цілу Україну обложили, якої тобі ще облоги треба?"
"А чого ви сподіваєтеся, мамо?"
"Нічого доброго я вже не сподіваюся, дитино, але робити треба. Мають нас різати, як худобину, боронімся"...
Змінилася Любов Хведорівна.
Пізно підвечір вертала Мотря від мами. В перевулку, під замковими мурами, хтось заступив їй дорогу. Хотів ухопити за руку, блиснула стилетом, став.
Пізнала Івана Носа, старшину прилуцького полку, котрий перед кількома роками підлабузнювався до неї, а на котрого вона й дивитись не хотіла.
"Чого вам треба?" — спитала.
"Бачу, йде самотня жінка, провести хотів".
"Опікуни!.. Тривога, город облоги дожидає, а він на лови на жінок виходить. Останки сорому згубив!"
"Мотре Василівно! Не такого слова я від вас сподівався, Гадав рятувати вас з того пекла, яке тут зчиниться за днів кілька. Послухайте мене. Тікайте, шкода вас, їй-Богу, шкода. Я вас люблю. Підемте звідси геть. Заведу вас у безпечне місце, заховаю перед людським оком, берегти вас буду, як свого власного ока. Не відтручуйте мене, не робіть безталанним. На що ви ждете, Мотре? Вони вже не вернуться. Між вами й ними непрохідна прірва. Маєте згинути або попасти в московські руки — ходіть зі мною, спасайтеся, поки час!"
"Так говорить старшина, котрого гетьман залишив для оборони городу? Підлий|"
Хотіла йти. Зупинив.
"Бачите стилет? Як не пустите..."
"Одно слово, Мотре. Ти не дитина, знаєш, що після нинішнього нам далі не жити".
"Чому?"
"Ти пожалієшся Чечелеві на мене, він мій невблаганний ворог".
Мотря надумувалася хвилину.
"Нікому не скажу",— відповіла.
"Не вірю. Нам треба побалакати по доброму. Маю щось дуже важне сказати".
"Що?"
"Нині ні. Завтра, як стемніє, жду тебе біля старих воріт".
Мотрі на саму гадку, що завтра знов має стрінутися з тим чоловіком, мороз пішов по тілі, але погадала собі, що, може, він дійсно має їй щось важне сказати, і — згодилася.
"До завтра нікому нічого не кажи. Слово дай!"
"Чесне слово даю",— відповіла.
Хтось здалеку надходив. Ніс шапку аж за ніс насунув і скрутив у бокову вулицю. Мотря побігла додому.
Довго вснути не могла. Несподівана зустріч з Носом збентежила її. Нахаба. Як він смів, що він собі гадає, за кого він її держить? Пощо вона давала слово? Найкраще з таким чоловіком зразу зробити порядок. Напав її, в городі, котрому грозить облога...
Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може, щось дійсно важного почує.
Заснула аж над раном. Спала кам'яним сном, досипляла кілька невиспаних ночей.
* * *
Було недалеко до полудня, як чура постукав у двері: "Пані, вставайте негайно, пані!"
Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутряні мешти, вийшла.
"Що такого?"
"Меншиков з князем Голіцином їдуть".
"Де?"
"Ще їх не видно. Але наш чоловік з Обмачова на коні прискакав, вони там ночували чи спочивали і з Соболевським розмову вели".
"Нікчемний зрадник,— крикнула Мотря.— Не такий страшний ворог, як свої... Знає князь Меншиков, куди гетьман поїхав?"
"Мабуть, що знає. Наш чоловік казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну їхав, коло Мени дігнав його Аннєнков з листом від пана гетьмана, що пан гетьман у Батурині і він подався туди. По дорозі стрінувся з Голіцином, доїхали до Обмачова і тут до них Соболевський підійшов".
* * *
Мотря одягнулася і пішла на замок.
В городі панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати.
На галереях, що бігли вздовж мурів, стояли озброєні люди, старшини зазирали крізь прорізи в мурах. Особливо пильнували шляху від Обмачова. Але й інших сторін замку не занедбували.
Кенігзен спокійно ходив від гармати до гармати, провіряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному коні пробігав вулицями, даючи накази старшинам, щоб кожний був біля своєї частини.
Знали, що князі Меншиков і Голіцин наближаються до Батурина, але ніхто не міг знати, чи за ними не надтягає військо. І в Батурині стояли москалі. Дехто радив, щоби їх перебити. Чечель не згодився. Відставив тільки сердюцький відділ, щоб пильнував казарми, і вночі наказав забрати амуніцію. Москалі перестращилися і з казарм своїх не виходили. Їх офіцери сиділи тут, як у арешті.