Проводжав їх весь Київ. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах. Хоронили ми нашу надію. Пішли... Гетьман довго дивився за ними. Я недалеко від нього стояв, бачив його і вдруге таким бачити не хочу. Жаль його ломив. Робив, чого робити не хотів, а мусив".
"Дуже наш гетьман подався?" — спитав Чуйкевич.
"Не знаю, що вам відповісти" На око — такий, як був тому рік-два, може, й більше, але хто його частіше видає, що змарнів і по ночах не спить, нервується.
Важкі переживає часи. Яка відповідальність! Подумайте! Кожний з нас відповідає за себе, а він за всіх. Не легко такий тягар на своїй совісті нести. Я козак, в політиці не розбираюся, та не хотів би я тепер у його шкурі сидіти".
"Чому ж то так?" — питався Чуйкевич.
"Чому? — і сотник потер рукою чоло.— Питаєте? Ніби не знаєте самі? — Він оглянувся, чи не слухає хто, а тоді присунувся ближче до Чуйкевича і, шепочучи, почав.—Швед наближається до нас, кажуть, на Україну, іде, хоче нас від Москви відірвати. Погадайте, який преважний мент. І що тут гетьманові робити, тримати з царем, чи приставати до шведа?"
"А на вашу гадку, що корисніше?" — спитала сотника Мотря.
Сотник глянув на неї уважно і без вагання відповів:
"До шведа!"
Хвилину мовчали, а тоді відіткнули всі троє, ніби їм камінь зсунувся з грудей. Зрозуміли себе.
"До шведа... Але з чим? — говорив далі сотник.— Не гадайте, що на тих трьох тисячах кінець. Цар, як вампір, щораз нової крові хоче: давай йому козаків і давай! Гетьман мусив послати на Литву до Пропойська чотири з половиною тисячі міських козаків і 1600 компанійців, а до Смоленська теж тисячу компанійців і вдвоє тільки піхоти. Обчисліть те все, узнаєте, скільки вийде? Дванадцять тисяч з лишком. Погадайте, дванадцять тисяч нашого козацтва вкинуто тому Молохові в зуби. З чим же залишився гетьман, з чим йому переходити до шведа? А не перейде, так і решту візьмуть, оставляючи його й Україну без усякої сили. Ось що в нас у Києві чувати!" — додав, затискаючи кулак.
Чуйкевич і Мотря уважно слухали оповідання старого сотника. Відома їм була залежність гетьмана від московського царя, а все ж таки вжахнулися, почувши такі високі цифри. Україна стратила 12 тисяч війська — навіть у великій битві мало коли так багато народу гине, це ж погром. І перед ними виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа і чи перейде він тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його військо, себто при Петрі.
З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселі вістки не пошкодили її здоров'ю. Але, на своє превелике диво, зауважив, що Мотря виглядала краще, ніж перед розмовою, місце втоми й обезсилення зайняв новий душевний підйом, якесь нове завзяття.
"А Карло? Де тепер Карло?" — питалася старого сотника.
"Кажуть, з Могилева рушає".
"Куди?"
"Бог його зна".
"На Москву чи до нас?"
"Невідомо нікому".
"Так воно й повинно бути. Ворогові не треба знати, куди він піде".
"Щоб тільки не відбився далеко від Лєвенгавпта,—зауважив Чуйкевич.— У Лєвенгавпта великий корпус, і сам він добрий генерал. Боюсь, щоб москалі не вбилися клином поміж них. Тоді цареві не важко було б побити зразу Лєвенгавпта, а потім і Карла".
Замітка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Він задумався, думала і Мотря. Душний серпневий вечір пригнічував думки. Важко було, гнітучо, як перед бурею.
Чуйкевич встав і відчинив двері. Зашелестіло виноградове листя на ґанку. Падали зорі. Сотник хрестився: "Свят, свят, свят. Господь Саваоф".
Глянув на Мотрю і ніби засоромився: "Стара звичка, ще з діточих часів. Покійна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що душа якась летить. У битвах тисячі душ вилітають з тіла, і не хреститься ніхто, хіба шаблею, а серед миру хрестишся на вид падучої зорі".
"Зміняються люди: інші в бою, а інші в час миру",— зауважив Чуйкевич.
Сотник встав і поклонився хазяйці, дякуючи їй за вечерю:
"А за гарну розмову ще більша вам дяка".
"Це я вам повинна дякувати за вісті".
"Простіть, що кращих не привіз, лиш самі турботні".
"Не ваша вина, пане сотнику".
"Чим хата багата, тим рада, а наша Україна багата на турботи".
"Розбагатіє і в добро,— відізвався Чуйкевич, щоб перебити сумовитий настрій.—Ще наша козацька мати не пропала".
"І я так кажу,— відповів сотник,— як у бій іду, а поміж добрими людьми інші гадки приходять, жаль їхнього щастя".
"Нічого не жаль для такого діла, як воля",— сказала, встаючи з крісла, Мотря. Очі її горіли, на лицях цвіли рум'янці.
Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового припадку. Але Мотря говорила спокійно:
"Карло на Україну прийде, привітаємо його. Я перша вийду назустріч. Не з гарним словом, а з ділом. Забрав цар наших козаків, тепер на жінок пора. Невже ж жінки безсилі? Не всяка з нас любить веретеном крутити, деякій руці буде любіший меч".
НА КВАРТИРИ
Листки облітали з дерев, птахи відлітали до теплих країв, бабське літо буяло над стернею. У повітрі дрижала безліч струн. Незримі руки грали на них. Пісню осінньої задуми, вічную пам'ять буйному процвітанню. Наближалася осінь.
"Знов розпочнуться дощі, болота, ломання костей, біль зубів. Гармати грузнутимуть по осі, мука для коней, і мука для людей. Підводи тягнуться довгим шнуром: а гей! а гей! Виснажена коняка паде, —посторонки, ззаду напирають вози. Переїхали — один, другий, десятий. З конини нема сліду. Поторощені кості хрупотять, як сухе гілляччя на нев'їждженій дорозі. Дощ за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне... З землі повстав єси і в землю перетворишся — болото. П а н т а р е й".
Гетьман пільною доріжкою їде. Перед ним гайок. За ним село і селянська хата, в котрій від кількох днів має свою квартиру.
Звичайна, навіть не багацька хата. В дворах стає. Пограбовані, скрізь кров.
"Скрізь кров, трупи, кривда — гидко. Чоловік — звір". Пригадав собі свій останній постій. Двір нічого собі. Ніби пани від'їхали кудись. Тільки двері розбиті, а в світлицях поторощені меблі, побиті дзеркала і скло. В одній — ні, ні! Війна погана річ! Її не виправдує ніщо. Хто починає війну, ступає Каїновими слідами. В одній кімнаті лежав дідич, дідичка і діти. Помордовані, накупі, як падлина, вивезена за село, під ліс. Під вікном вив пес. Він один плакав за ними. Донька горілиць лежала. Великі, сині очі кликали про помсту до неба...