Усім відомо було, що це вона затіяла донос, але її якось не вмішали. Ніхто не важився кликати Любов Хведорівну на суд.
Судді також. Мали ж би з нею мороку!
По довгім ваганні канцлер узяв перо.
Дрижучою рукою підписався.
Шафіров довго витирав лоб, заки те саме зробив.
"Нехай буде воля твоя святая!" — сказав.
"І да приідет царствіє твоє",— додав Головкін.
* * *
Дня 30 квітня Кочубея, Іскру й усіх заплутаних у донос, крім Осипова, виряджено в кайданах у Смоленськ. Везли їх під вартою на човні до Поріччя, а далі на возах до місця призначення.
Їхали до Вітебська людьми вольними, особами високого рангу і великого значення, а верталися збитими, скатованими, безнадійними.
Надбання цілого життя змарновані, здоров'я знищене, це вже не люди, а живі трупи.
ТАБІР ШУМИТЬ
Задумавши похід на Москву, король Карло змарнував літо й осінь. Літо простояв у Саксонії, осінь — у Польщі. Сам собі шкодив. Ніби на руку Петрові йшов.
Не слухав ані досвідчених політиків, ні своїх старих генералів. Покладався на власний геній і на сприятливість щастя. Що лиш зимою рушив у Литву.
Військо терпіло голод і стужу.
Бідна з природи, а всякими війнами до останку виснажена країна не могла дати війську того, що треба — даху і страви.
Карло хвилювався і на населенню зганяв злість. Особливо польським панам не жалів ні згірдливих слів, ні контрибуцій. Тим зраджував собі навіть прихильників свого союзника Станіслава.
Скинувши польського короля з престолу, хотів те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподівано з'явився в Гродні. Коли б дві годині скоріше поспів, дістав би був царя в свої руки. Цар аж до Петербурга утік. Укріпляв його. Казав також укріпляти Москву, Серпухів, Можайськ, Твер. Під карою смерті не вільно було міщанам кидати своїх міст, а за те селян виганяв на роботи коло городських мурів. Села й землі, котрими мав проходити Карло, цар наказав руйнувати. Між тим Карло дійшов до Радошкович і став. Ні вороги, ні свої не знали чому. Ніби в піжмурки грався. "Вгадайте, куди піду,— на Москву чи на Київ?"
Був це одинокий вислід того довгого й нічим не виправданого постою.
Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська, в Московщині чи на Україні?
* * *
Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв.
Табір ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини.
Молодиків обучували військового діла.
Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблі і фузії цікавий, а кінь і він — одно. І не треба їх насильно до полку тягнути, як москалів. Українці — воєнний народ. Багато тепер намножилося таких, що їм у хаті нічого робить. Краще лицарської слави добувати. На війні хоч шаблю в руках маєш, а в хаті що? В хаті ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввійдуть, чужих чи своїх.
Що маєш, заберуть, тішся, як голову залишать. А з полку гетьман платить. У нього грошей, як бобу. Чудеса люди про Мазепині маєтки розказують.
Табір під Білою Церквою росте.
Пригадуються Богданові часи, сумної пам'яті. Білоцерківська угода з 1651 року.
Поміж козаками водяться ще такі старці-дідугани, що пам'ятають цей сумний мент; чурами тоді, хлопчиками служили.
"Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, що з ляхами, з мостивими панами у Білій Церкві замирив",— співають пісню, яку тоді зложено, і сиві їх голови хиляться від журби додолу, як ковиль-трава від вітру на степові.
З ким не мирилися предки наші, і нічого з того замирення не виходило!
От і тепер глухі слухи по табору блукають, нібито гетьман знов з поляками миру шукає.
Одні і слухати про те не хочуть, інші кажуть, хай навіть з вельзевулом іде, щоб тільки від Москви відсахнуться.
"Москаль хоч віри святої православної не нівечить".
"Тільки насміхається з Бога і з його святих".
"Але унії насильно не заводить".
"Бо цар усяку віру ногами топче, гірш бусурмана".
"Бусурман, будь це татарин, ногаєць, будь турок, чи яке лихо, вірою не цікавиться".
"А цар, кажуть, війну з Богом затіяв. Хто кого переможе, чорт і він, його намісник, чи Бог?"
"Невже ж?"
"А так. За царем чорт, а за Богом хто?"
"Добрі люди".
"Та де куцому до зайця! Де чоловікові до чорта!"
"Цар такої сміливості дібрав, що з чаші церковної горілку п'є, в ризи священичі вбирається, п'яні синоди по ночах скликає".
"А Бог дивиться і — мовчить".
"Чекає, що люди на це скажуть. Чи за Богом підуть, чи за антихристом".
"Бог усякі знаки посилає. Кажуть, на одному хуторі вродилася дитина з зубами і з розумом, як у старого".
"Я сам бачив когута з трьома ногами".
"А телята з двома хвостами, гадаєте, не лучаються?"
"Перше такого не бувало".
"Бо перше антихриста не було".
"Як не порвемо з царем, то Бог нас покарає, із лиця землі нас зітре. Сліду нашого не оставить".
"Доповідають, що кінець світа надходить. Вигинуть ті народи, що тепер є, а Бог нові сотворить".
"І творити не треба. На морях є такі острови, що на них добрі люди живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть. Їх Господь на наше місце покличе, а ви йдіть собі геть, до чорта зі своїм антихристом!"
"І гетьман того не бачить?"
"Бачить, та нічого не вдіє. Заворожено його".
"Душу чортові записав, щоб не старітися".
"Невже ж?"
* * *
Табір хвилюється. Довге безділля до доброго не веде. Старі козаки не легко з молодими зживаються, дивляться на них, як на щось нижче, недосвідчене й незаслужене. Хотіли б кращих харчів і більшої платні. Молоді покликаються на козацьку рівність. Лучаються бійки і розрухи, треба розсліджувати діло й карати винуватих.
Кари зраджують людей, особливо молодших. Вони тому тільки й шаблю припиняли до боку, що козакові море по коліна.
Табір шумить.
Гетьманове шатро осторонь стоїть.
Воно велике, з непромокального полотна, як на вітрила. Всередині оббите шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавські узори.
Шатро з трьох частин зложене. В першій — гетьмана канцелярія. В середній — він гостей приймає, у третій — спить. Шатро на помості з дощок, прикріплене сильними линвами до паликів, кріпко в землю вбитих. Над ним гетьманська хоругов з вітрами лопотить.
Кругом його декілька інших шатер — для генеральних старшин, писаря, судді, обозного тощо.