Мазепа

Страница 33 из 166

Лепкий Богдан

"Суєту житейскую і нікчемність мирскую бачу. Ні честь, ні розум, ані пильна праця тепер ціни не мають".

"Проповідь остав на ті часи, як знов митрополитом станеш. Про Станіслава глаголи".

"Станіслав, як горох при дорозі,— хто не хоче — скубне. Хоч Саrolus rех інсигнії королівські від Августа відібрав, Станіслав о корону дрижить. Цар її вже й знаменитому Євгенієві Савойському предкладав".

"І що?"

"На щастя Станіслава, знаменитий імперський полководець до корони польської не палиться. Взагалі цар нікого не минає, щоб Лєщинського позбавити корони. І до Англії, і до Людовика XIV, і до голандських штатів, до всяких дверей стукає".

"Не все біблейні слова "с т у к а й т е, а о т в е р з е т ь с я в а м" справджуються в життю. Європа не хоче, щоб Росія стала європейською державою. Небезпечно ведмедя у пасіку впускати... А що ж поляки?"

"Далі конфедерують, одні за лясом, а другі за Сасом, ті другі не від того, щоб пальці при царському вогнищі погріти".

"Невжеж?"

"Примас, куявський біскуп, люблінський і мазовецький воєводи, коронний підканцлер — беруть".

"Що ти кажеш?"

"Спитай, ваша милосте, царського посла Українцева".

"То зле, бо Лєщинський чоловік порядний, але не багатий, грішми проти грошей воювати не може. Зате великого протектора має — короля Карла".

"Саrolus rех протегує його так, як пустельника ведмідь, коли ваша милість чув тую казку".

"Як ведмідь каменем муху на лобі сплячого пустельника вбив? Чув".

"А так. Саrоlus rех не знає польських панів, накладає на них і на міста великі контрибуції і не шанує католицького костьолу. Тим він Станіславові ведмежу послугу робить. Відштовхує від нього поляків".

"А що ж Станіслав переказує мені?"—спитав гетьман.

"І питати не треба. Потопаючому і бритва пором. Станіслав згідний піти назустріч бажанням вашої вельможності, бо мусить. Годиться навіть на те, щоб гваранцію король Карло підписав".

Гетьман відітхнув.

"А тепер до третього пункту перейдемо і до найважнішого. Що вирішив Саrоlus rех, отвічай!"

Болгарин встав, відкашельнув, випрямився, і його труп'яча головка набрала такої важливої міни, якої гетьман ніколи в нього не бачив.

"Не представляй комедії, кажи!" — наглив Мазепа.

"Терпіння, ваша милосте, терпінняї Це така благодать, якої з легкої руки не дають".

"Чого ж ти хочеш, дірявий міху, кажи!"

Болгарин показав на свої драні чоботи, на заболочену рясу, на сорочку давно не прану: "Ось як виглядає довірений резістент по найсекретнішим ділам його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи!"

Гетьман глянув на нього і мусив признати, що виглядав він погано: "Ніби з дівками бився. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?"

"Коли Бог дасть,— відповів той.— Та я не один такий на світі".

Гетьман добув з-під подушки гаманець і кинув йому:

"Лови!"

Труп’яча голівка засвітила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок, висипав червінці на долоню і став їх числити.

"Є всі?" — спитав жартівливо і злобно гетьман.

Болгарин засоромився і сховав за пазуху гаманець з червінцями, а тоді розстебнув сорочку і зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на голому тілі. Зубами розкрутив шрубки і хрест відчинився. Добув з нього невеличкий шматок паперу, що був тісно скручений і зложений вкількоро. Гетьман догадався, що це лист.

"Oт, який хитрець!" — сказав вдоволено.— Тебе хитрощів учити не треба".

"Біда — великий учитель",— відповів, подаючи гетьманові зім'ятий дрібним, але виразним латинським письмом написаний лист від короля Карла.

Гетьман, побачивши підпис, зірвався на рівні ноги. Одужав і відмолод. Скоренько пробіг письмо. Лице його просіяло. На устах появилася тая приваблива усмішка, якою він умів чарувати людей. Прочитав удруге і перехрестився: "Богові всемогущому хай буде честь і дяка. Скидаємо ненависне ярмо. Почнемо нове життя. Благословення Божого просім не для нас, а для нашої держави".

* * *

Відчинив вікно. Хотів кликати своїх старшин, щоб поділитися з ними радісною вісткою. Король Карло гварантував незалежність України.

Та нараз ніби хмара насунулася на небо. Пригадав собі Кочубея. Ще він живе. Ще живе українська Леді Макбет, Любов Хведорівна Жуківна. Жуківна... і гетьман задумався тяжко. Спомини тридцяти літ, як хмара жуків, загуділи над ним. Важко відігнатися від них. А треба. Сказав а з, мусиш сказати і б у к и. Не вільно здержатися перед нічим там, де рішається доля держави. Кочубей камінь преткновенія. Його усунути треба з дороги, щоб не спинився на ньому цей великий камінь, котрий гетьман відвалив від гробу, в який на вічний упокой покладено волю України.

"На вічний упокой..." Хіба ж є що вічного на світі? Для нас — віки, для історії — момент. Не знаємо, що буде. Та кожний з нас повинен сповнити це діло, на яке вказує йому його розум, як на завдання життя. Може, це й помилка. Хто може предвидіти будучність? Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять. Зате їх доля — це доля степової трави. Виросте, сонце її спалить і нова на її місці росте. Треба сповнити те, що нам завданням нашого життя видається".

Перед гетьманом на столі лежала його булава. Глянув і не пізнав її. Немов не та, що досі носив. Новими блисками мерехтіло дороге каміння. Тільки рубіни все ті самі, подібні до капель скам'янілої крові.

"А Мотря? — відізвався голос в потайниках душі.— Василь Леонтієвич — батько Мотрі".

"Га, що ж! Мусить і Мотря терпіти".

Гетьман булаву підняв. Ніколи вона не була така важка, як тепер.

Це не булава, а хрест, святий хрест, котрий прийдеться нести або на український Сіон, або на Голгофу.

ПЕРЕХИТРИВ

І цим разом Мазепа перехитрив Петра.

Цар написав до гетьмана два листи, в котрих заспокоював його. "Віри клеветникам не йму і покараю їх на горло за те, що зважилися на вчинок, котрим вони могли заподіяти велику шкоду нашому спільному ділу, пускаючи інтригу між царя і гетьмана".

Цар стояв на тому, що винуваті тут не лише Кочубей і Іскра разом зі своїми послами, передатчиками доносів, але й миргородський полковник Данило Апостол.

Цар знав, що між Апостолом і Мазепою були колись не вирівняні рахунки, а що Кочубеїв син одружений був з Апостоловою донькою і що родини їх, як близькі сусіди, жили з собою, так він і уявити собі не міг, щоб Апостол у доносі не мачав своїх пальців.