"Страшний народ".
"А ще страшніше, що в нас щось такого може бути. Гетьман Іван Степанович казав винищувати ті банди, й вони його за це не люблять і не люблять гетьманців, бо вважають їх своїми ворогами".
"В упорядкованій державі для них місця бути не може".
"Тому-то вони і слухати про державу не хочуть. Для них усе одно — гетьман, хан, король, цар, щоб їх на службу прийняв і гроші платив або щоб їм дозволив по своєму промишляти. От кого боятися нам".
"А навідуються вони до вашого села?" — запитав Чечель.
"Дотепер, славити Бога, ні. Наше село, хоч і не мале собі і не бідне, так не на шляху лежить. Це одне. А друге — знають, що ми не безборонні. Самопалів у нас не багато. У мене та ще в декого. І не всі вміють з самопалів стріляти. Але за те в кожній стрісі заховані списи, а з луків у нас і хлопчики стріляють, та ще як, як татари. До нас якою-будь купою і не підходь, а вони великими ватагами не ходять, бо від москалів непевно. Москалі з ними коротку розправу чинять, або приставай до них, або гинь".
Чечель і без того знав про ті своєвільні купи, що стільки лиха творили на Україні, йому тільки цікаво було довідатися, як до них ставився осідлий народ. Почувши, що неприхильне, заспокоївся.
"А що ж тепер, ваша милість, гадають починати?" — спитав несміливо хазяїн.
"До гетьмана перебиратися".
"За Десну?"
"За Десну, батьку".
"Важко".
"Чому б то?"
"А тому, що цар, як тільки почув про перехід гетьмана до шведів, або, як вони кажуть, про "ізмєну", так зараз велів Меншикову послати на Десну кілька полків драгунів, щоб не дозволити решті війська козацького переправлятися на той бік".
"Невже ж?"
"Так воно є. Тепер понад Десною московські драгуни стоять. Переходи караулами обсадили, на дорогах застави поклали — нікого за Десну не пускають. Уже їм дехто в руки попав, що до гетьмана поспішав".
"І що?"
"Те, що звичайно москалі в таких випадках роблять, батоги й кнути на місці, а тоді до посольської похідної канцелярії відправляють питати, чи з гетьманом Мазепою змови проти царя не мав. Переказують, що таке навіть з одним гетьманським канцеляристом склалося".
Для Чечеля були це несподівані новини. Сидячи в обложеному Батурині, він не знав, що за той час діялося на Україні. Не гадав, що цар так скоро й рішуче поробить усі заходи, щоб у почині задавити мазепинське повстання. Мабуть, зрозумів небезпеку і — спішився. А ми?.. У нас є — Носи... І на саму згадку про цього мерзотника Чечель здригнувся.
"Іван Ніс,— повторив у голос; затискаючи кулаки.— Коли б не цей Ніс!"
"Прокляте будь те ім'я од рода та до рода",— сказав, спльовуючи, хазяїн.
"Хто на Батурин гляне, той і Носа спом'яне,— додала хазяйка,— так як отсе ми його споминаємо, зрадника".
І вона, підперши бороду рукою, хиталася журливо:
"Такий город, такий город, і видав ворогам на поталу".
Чечель не стільки дивувався з вірності хазяїнів гетьманові й жалю за його зруйнованою столицею, скільки з їх свідомості і знання справи. Сидять у селі, далеко від битого шляху, ніхто туди не заглядає, а знають, що гетьман до шведів перейшов, і про розпорядки царські чули, і про все.
"А скажіть мені, будь ласка,— просив,— звідки ви всі вісті берете і, як бачу, вісті правдиві, а не якісь там бабські плітки?"
Хазяїн хитро всміхнувся: "Ваша милість знають, що козак чує, як трава росте. Нас тут кілька колишніх козаків, здебільшого таких, що до служби військової неспосібними стали, тому й на ріллі поселилися. Але ми цікавимося, що діється у світі. Все хтось з певних людей на звіди їде. Скрізь маємо своїх вірників, ті й переказують нам".
"Так у вас є своя пошта".
"Щось ніби жива пошта.— А, наблизившися до Чечеля, шепотом сказав: — Ми вже й гетьманський маніфест читали. Я собі навіть відписав його, бо я письменний".
"То вже й маніфести з того приводу ходять?"
"Еге ж. Гетьман розсилає свої, а цар свої. Цар пише, нібито гетьман зрадив його, не для добра народу, а для власної користі. Нібито він нас польським панам, а церкву нашу єзуїтам на поталу віддати бажає".
"Ого!"
"То ще не все. Слухайте далі. Та ще каже, нібито не москалі наш народ угнітали, а гетьман, нібито не цар усякі податки на нас накладав, а лиш гетьман багатився кривдою нашою".
"І ви вірите?"
"Хто дурний — хай вірить. Я до них не належу. Каже цар, що він жодного єфимка з України до своєї казни не хоче. Обіцяє тим, що повернуть до нього, "милостивеє отпущеніє вин їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без всякого умаленія" та ще нагороди великі за вірну службу".
"За таку, як Ніс йому служив",— докинула хазяйка.
"А гетьман?"
"Що пише гетьман, питаєте?"
"Так".
Хазяїн попросив його в ванькир, добув із-за образа вчетверо зложений лист паперу і сказав: "Читайте, що наш гетьман пише".
Чечель прочитав гетьманський маніфест, зложив його назад і, віддаючи, запитав: "Що ж ви на це?"
"Питаєте? Гетьманові вірю. Він правду пише. Перейшов до шведа не заради користі, а лиш, щоб визволити нас із царської неволі, з того ярма, котрого довше носити годі. Невже ж ми сліпі чи дурні, щоб не бачити, до чого воно йшло? До скасування нашого козацтва й гетьманства та до перестроєння нашої землі на московський лад. Це всякому ясно, хоч не всякому страшно, бо багато є таких, що це їх ані болить, ні свербить. А хіба ж нам не все одно, хто над нами панує. Хлопові одна біда — говорять, бо дурні. Та ми, козацькі люди, знаємо світові лад".
"Так ви співчуваєте тому, що гетьман зробив?" — запитав Чечель.
"Не тільки співчуваємо, але й постояти готові".
"То гарно. А багато вас?"
"Того я вам, пане полковнику, ніяк сказати не можу. Але народ козацький, хазяйський, гадаю, одної думки зі мною. Тільки всілякий, на землі неосілий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться, куди вітер повіє. І за нього боюся. Дещо і за старшин, за тих, що з гетьманом не пішли".
Чечель задумався, бо і він того боявся. Старшини, звичайно, люди багаті, мають луги й ліси, лани та млини, усякі доходи й вигоди, жаль їм буде втратити ті маєтки. Та ще тепер, коли цар обнадежує усякою ласкою своєю, хто тільки покається і вернеться до нього. Не одного він на цей гачок легко зловити може. Зокрема тих, що мають родини, жінок і дрібних дітей. Що станеться з ними? Ані їх із собою брати, ані дома лишати, от і біда!