За той час Герцик зі своїми щасливо проскакують у Батурин. Перед ними на розтвір відчиняють браму. Окровавлені, в пошарпаних одягах, з поламаними шаблями, на покалічених конях в'їжджають полтавці в гетьманську столицю. Хтось ударив у дзвони. Народ вибігає з хат і з погребів.
Вітають козаків, виносять питво і їжу. Герциковому коневі годі продертися крізь товпу.
Біля церкви священики дожидають їх з хоругвами й хрестами. Благословлять. Диякон грубою рукою сльози радості втирає.
Переїхали. Батуринці брами засипають землею.
"Дали москалям чосу".
"Може, їм відпаде охота лізти до нас".
"Кажи вепрові, щоб не ліз у город".
"І то правда".
Жартують, бо щасливий випад надихнув міщан новою надією.
"Не здавати столиці за ніяку ціну!"
"Помремо всі, а Батурин не здамо".
"Аж гетьманові відчинимо ворота".
"Дай-то Боже!"
"Слава Герцикові! Слава нашим полтавцям!" — довго ще лунає вздовж вулиць, котрими проїжджає на свої постої хоробра полтавська сотня.
За нею диякон їде. Хворим слів потіхи і розради не щадить. Його донька осмотрює рани. Вона й Мотря — це справжні сестри-жалібниці.
Чиєї рани доторкнуться, той і болю не чує, вірить, що рана загоїться скоро. Очима, не лише мастями лічать. Ніхто так не вміє дивитися, як вони. Це не очі, а вікна у якийсь кращий і благородніший світ. І не один, що крізь них зазирнув туди, погляду цього не забуде ніколи.
ЧЕРВОНИЙ КОГУТ
Меншиков зі своєї квартири на хуторі за Сеймом не бачив, що діялося біля борзненського шляху.
Аж почув далекі постріли й післав розвідку в цей бік. Заки вона вернула, сутичка Герцикових козаків з Меншиковими драгунами закінчилася. Світлійшому прийшлося прийняти до відома некорисний для себе звіт. Був лихий на своїх офіцерів, що втратили багато людей і осоромили себе перед ворогом. Не міг переболіти першої невдачі. Вона тим більша, що весь план треба змінити.
Ворог відгадав його план, значиться, нічого не вартий.
Сердився на проклятих черкасів, що не хочуть піти на його хитрощі і гадають обороняти Батурин. От проклятий народ. Здавалося б тихий і смирний, як "агнець", котрого на "закланіє" ведуть, аж нараз таку тобі штуку втне, як Батурин. Царського війська впустити не хоче. Меншиков не на жарт турбувався. Міг осоромити себе. Годі ж це бунтарське гніздо облягати. Бог вість як довго. Недалеко шведи стоять. Кожної хвилини цар може відкликати його для розправи з Карлом. Який сором відступати з-під Батурина, не здобувши його! Все одно, що знівечити всі свої дотеперішні воєнні заслуги, а може, й утратити ласку царя. Меншиков бачить радість, яка з того приводу запанувала б між його зависниками, ворогами. Ні, він до того ніяк допустити не сміє. Ще раз спробує підійти батуринців. Пошле їм лист. І так не відповів на їхнє вчорашнє прохання о проволоку на днів три. Може б, згодитися на те, аніж придумати якусь нову штуку? Дотримувати слова не треба. Що таке слово у війні та ще з бунтарями, такими, як батуринці?
Меншиков не потребував довго заспокоювати своєї совісті. Сів і скомпонував лист, в котрім годився не робити генерального приступу ні нині, ані завтра, якщо батуринці цього часу не вживатимуть, ані надалі скріплювання свого городу, ані на випади з нього, тільки на наради, як і на яких услів'ях здати місто, і якщо вони за той час пороблять усі потрібні приготування, щоб туди впустити царське військо.
Лист переписано й післано Зажарським, котрий дістав окремі інструкції, щоб пильно помічати усе, що діється в Батурині, а зокрема, який у ньому панує настрій між козаками й міщанами.
Зажарський заткнув лист Меншикова на спис, почепив білу хоруговку і переїхав Сейм.
З мурів замку, як звичайно, привітали його зневажливими словами:
"Ще одна свиня суне рило. А бий!"
"Від світлійшого з листом до полтавського полковника йду!"— гукав Зажарський.
"До чорта, дядька свого, йди! — відповідали йому.— В город не впускаємо нікого. Не треба".
"Пустіть! Світлійший востаннє подобру хоче балакати з вами".
"Хай би балакав був учора, як ми до нього своїх депутатів слали. Нині ми не цікаві на його розмову. Будемо балакати мовою куль".
"До москаля стріляй, а не по-людськи балакай. Він людської мови не розуміє".
"Востаннє питаюся вас, чи впустите?"
"Востаннє відповідаємо тобі — вертайся з чим прийшов".
"Кланяйся світлійшому і цілому його бублейницькому родові. Кажи, що як прийде до Батурина, то бублики на майдані продаватиме".
Насміхам не було кінця. Але Зажарський не спішився вертати. Боявся Меншикового гніву. Дістав наказ за всяку ціну дібратися у місто і передати Чечелеві лист.
"Браття земляки! — кликав голосом благальним,— не йду до вас, як ворог, лиш як приятель. Добру новину привожу вам. Не відкидайте дружньої руки, не копайте могили для себе, не руйнуйте свого славного, Батурина!"
"Тому, що славний, не хочемо безславити його".
Свиснула куля й перелетіла попри саме вухо Зажарського. Він похитнувся, кінь скочив, мало не скинув їздця в ріку.
На його щастя надійшов туди Чечель.
Побачивши натовп біля муру і зачувши останні слова розмови, догадався, що це знов, мабуть, посол від Меншикова, й наказав його шнуром витягнути на мур.
Чечелеві залежало на тім, щоб проволікати облогу. Він знав, що за москалями велика перевага в людях і в гарматах. Вони свої втрати можуть легко поповнити новими підмогами, а для Батурина одинока допомога — гетьман. Може, він уже надходить, може, за два-три дні появляться голубі шведські однострої, подавав же гетьман своїй резиденції світляні сигнали, щось вони значать. Тому-то й кожна година проволоки золота була варта для нього.
І Чечель, зав'язавши Зажарському очі, попровадив його на замок, до тої зали, в котрій обложені відбували наради — козаки і міщани вкупі. Натовп стрічав Зажарського вельми непривітно. Посли від світлійшого, котрі приходили з одним, а саме, щоби впустити московські полки в Батурин, роздратували всіх. До того нинішній щасливий випад підбадьорив не тільки козаків, але й міщан. Молоді хлопці, що ледве двигали мушкет, голосилися добровільно до служби. На Зажарського всі дивилися, як на ворога і на зрадника, котрий настає на цілість города і на його славу.