"Панове товариство! — почав Чечель.— Ворог хоче на нас вдарити ззаду, гадаючи, що ми всю свою увагу зосередили на його таборі. Треба йому подати знак, що воно так не є. Як, може, дехто з вас зауважив, москалі перебралися через Сейм і сколюють нас великим і далеким луком. Що радите робити?"
"Якщо ти, пане полковнику,— відповів Кенігзен,—зауважив їх позиції, треба на найсильнішу з них відчинити артилерійський огонь. Це буде Меншикову найвидніший знак, що ми догадалися про його плани".
"На мою гадку,— противився Герцик,— спершу треба їх вивабити на поле, а тоді і вгостити гарматними кулями. Хай вони даром не пропадають, бо їх не багато в нас".
"Вивабити, але як?" — питався Кенігзен.
"Це вже моя річ,—обстоював свою гадку полтавський полковник.— Якщо товариство дасть мені дозвіл, розпочну грець. У мене небагато кінниці, але вона добра".
"В обложенім місті годі багато кінниці тримати, це всякому відомо, але ж тим більше треба її щадити. Пригодиться".
"І це ви вже на мене здайте,—заспокоював їх Герцик.— Не першина мені такий випад, а для козаків грець річ бажана дуже. Піднесе дух. Коли ж визначиться козак, як не тоді? Із голими руками звичайно не вертають. Що ж ти на це, Чечель?"
Чечель не противився, але радив вилізти на дзвіницю — мряка підноситься, а з дзвіниці далеко видно. Розглянутися навколо.
Пішли. Дзвіниця була обсаджена людьми. Особливо молоді не злазили з неї. Як ластівки ютилися під дерев'яними в'язаннями, деякі чіпалися шнурів, навіть дзвонів, щоб іншим понад голови глядіти. З жалем робили місце старшинам, нетерпеливо дожидаючи на цвинтарі, що вони скажуть і що там побачать.
З дзвіниці був дійсно відчинений широкий і далекий вид на полуднє й на захід, на Бахмач і на Борзну. Тільки осіння мряка все ще мутним серпанком прислонювала виднокруг, звужуючи його значно. Голим оком видно було не далі, як на кількасот сажнів. Треба було допомагати собі склами. Мандрували вони з рук до рук, бо не всякий узяв їх з собою.
"От там, бачите,— казав Чечель, показуючи на борзенський шлях,— бачите в імлі щось ніби клубиться, кітлує, перевертається, ніби хмара встає з виднокруга і надвигається на нас,— це москалі".
"Бачимо,— відповів Герцик,— а з тої хмари ніби блискавки вибігають, червонаві цятки, жовтуваті язики, хмара темніє,— мабуть, щось запалив ворог, хату або повітку".
"Може, й не ворог,— зауважив Кенігзен,— а селяни дають нам сигнал, що ворог там".
"Можливо,-— вирішив Чечель,— і якраз туди треба нам спрямувати випад. Але не навспряжки, зразу наліво, ніби на Бахмач, а тоді щолиш нагло повернути на Борзну, вивабити ворога з його ліговища, заманити на поле, побити і — назад".
Герцик, не дожидаючи наказу, прожогом метнувся з дзвіниці, тільки дерев'яні сходи під ним жалісно затріщали.
Побіг до своїх полтавців, і за хвилину кінна сотня тихо й непомітно висунулася з міста і невеличкими відділами різними дорогами й доріжками, а то й без доріг, прямо полями, двигнулася в напрямі Бахмача. Чечель з дзвіниці слідив за нею.
"Герцик, грецик, йому в це грай!" — казав до старшин Чечель.
"Не він один,— відповів Гамалія.— Всякому з нас любіше й безпечніше в полі, ніж у замкнутому городі. Сидиш, як борсук у норі, чекаючи, поки викурять тебе".
Кенігзен вірлиним оком літав по цілім виднокрузі. Його обличчя справді нагадувало скального вірла, котрий шукає добичі і готовиться до лету. Не втерпів:
"Дивіться здорові, я ж іду до своїх гармат".
"Підожди, осауле, побачиш, як і куди справити гармати".
"Я вже знаю",— відповів коротко і пустився по сходах.
Герцикові полтавці, проїхавши кількасот сажнів, стали повертати вправо. Виглядали на розвідку, котра несміливо й обережно посувається полями.
"Добре веде,— казав Чечель,— пізнати вправного грача. Ось уже зауважив його ворог".
В цей мент від хмари стали відриватися шматки. Ніби вітер шматував хмару й кидав нею на поле. Шматки, то підлітали в бадьорих підскоках, то спинялися й поверталися назад, щоб других тягнути за собою.
"Московські драгуни виступають Герцикові назустріч. А він вдає, ніби ворог заскочив його,— зупинився..."
Сотня розпадається на кілька відділів, проти кожного виступають драгуни. Не дуже сміливо починають собі, хоч перевага за ними".
"Ще й яка! На кожного з наших пять-шість москалів".
"Дадуть раду, що їх тільки заманили в поле".
"Наші вдають, що настрашилися,— втікають".
"Москалі пускаються за ними. Але ж багато їх! Ніби вітер листя полем мете".
"І доля їх, як зів'ялого листя... Зігниють".
"Цар людей не щадить, має їх багато. Самої кавалерії тисяч двадцять".
"З нашими чи без?"
"Чорт його зна — багато. Але не добрих. Лицарського духа не мають. Цар їх страхом до бою жене".
"Це й тепер видно. З ними і грець поганий. Татари куди кращі".
"Татари вроджені їздці. І поляк, як лучиться їздець, то добрий, а москалі, ніби в піжмурки граються. Розженеться, от-от проколе списом, аж нараз повернув конем і проїхав мимо".
Московські драгуни, хоч могли наших обскочити з усіх боків і рознести шаблями, кидалися в бій без завзяття. Герцикові їздці то вдавали, що втікають, то нараз скорим рухом оберталися і кидалися на драгунів, приневолюючи їх до бою. Сміливіші з москалів, що загналися задалеко, падали жертвою козацьких шабель і пістолів. Козаки робили шаблями вправно, а стріляли влучно. Їх легкі коні, ніби розуміли своїх їздців, вгадували їх гадки; поверталися зі скорістю блискавок вправо і вліво, знімалися високо на задніх ногах, гризли, кусали драгунських коней, ніби свідомо брали участь у бою. Московські коні, здебільшого недавно відірвані від воза і плуга або вирвані зі стаднин, полошилися від пострілів, боялися шабель і зраджували охоту втікати до своїх стаєнь. Між драгунами було чимало каліцтва, не тільки від козацьких шабель і пістолів, але й від своїх власних коней. Не один з них лежав на землі, придавлений своїм конем, з-під котрого ніяк не міг вибратися, не одного кінь волочив по дорозі, бо той не встиг упору вирвати чобота із стремена. Нові відділи, що безнастанно наспівали на поміч, збільшували тую суматоху. Зчинився крик, гамір, рев, котрий аж у Батурині чути було.