Мазепа

Страница 105 из 166

Лепкий Богдан

"Добрий посол,— сказав по хвилині задуми,— добрий посол — повертає туди, звідки його послали. Яку ж відповідь маю занести князеві".

"Таку, як чув, а саме, що воріт Батурина не відчинимо і царського війська не впустимо, бо гетьман не велів".

"З тим ви мене й відпускаєте, пане полковнику?"

"З нічим іншим відпустити не можу. Козацька честь і совість християнська не дозволяють".

"Так тоді гаразд. Піду. А жаль, великий жаль і вас, і городу того".

"Себе жалій, не нас,— загуло кругом.— Для нас краща смерть, ніж підле життя".

"Іудами не будемо. Досить їх і без нас на Україні".

Жаркович мовчав, боявся дратувати козаків.

"А як же мені вертатися?" — спитав по хвилині.

"Так як прийшов",— відповів Чечель.

"На линві?"

"Еге ж..."

"А як не хочеш на линві,— докинув Гамалія,— то Кенігзен може тобою набити гармату, полетиш прямо в обійми світлійшого".

Жаркович нічого не відповів.

"Прощайте!"

"До побачення на страшному суді!"

"На суді історії",— додав Кенігзен.

Чечель плеснув у долоні. Увійшов чура.

"Зав’язати сотникові очі й вивести за город".

* * *

Коли за ним зачинилися двері, Кенігзен сказав: "Терпіти не можу таких людей. Стервом від них заносить. Поки їх — поти й України нема".

"Але буде! — потішив його Чечель.— Покажім, що буде. На мури, панове, на вали! Кожний свого діла пильнуй. Поки Батурин — поти й нас. Згинемо, а не здамо його".

Мали розходитися, як у квартиру увійшла Мотря.

Не виспані очі, кілька днів гарячкової праці і тривожне дожидання витиснули сліди на її прегарному обличчі. Очі зробилися ще більші, уста паленіли, здавалося, ціла вона горить якимось великим бажанням.

Поклонилися Кочубеєвій доньці з пошаною, якої навіть її батькові не давали.

"Пане полковнику,— сказала, звертаючись до Чечеля.— Мій чура помер від ран, які завдав йому Іван Ніс. Згинув, обороняючи не лише мене, але й Батурин, бо не з добрими намірами носився Ніс".

"Вічная пам'ять молодому козакові,— відповів Чечель.— Жаль, що Господь не дав йому зажити більшої слави".

"Хочу поховати його з почестями козацькими".

Чечель притакнув головою: "Заслужив собі на це".

"Чи дозволите пальбою попрощати його?"

Чечель звернувся до батуринського сотника: "Вибери десяток козаків, щоб відвезли домовину хлопця і щоб тричі стрілили з самопалів, як спускатимуть тіло до гробу".

"Спасибі, пане полковнику,— дякувала Мотря,— покійний нічого так не бажав, як козацької слави".

"Хлопчики бажають її, а мужчини, такі, як отсей Жаркович..?" — І Кенігзен з погордою сплюнув.

НА ОБОХ БЕРЕГАХ СЕЙМУ

Коли в московському таборі почули залпи, що тричі залунали над батуринським кладовищем, віддаючи честь вірному й хороброму чурі, табір затривожився. Москалі гадали, що обложенці починають пальбу на тії відділи, що посувалися понад Сейм, оточуючи Батурин.

Царські полковники почали рештувати свої полки — артилерія підкочувала гармати, офіцери з наказами вождя скакали на баских конях, гаркали бубни і сурміли труби.

Обложенці що лиш тепер побачили всю ворожу силу, кінну, піхотну й гарматну, куди більшу, ніж осталося всіх людей у Батурині. Якщо загаїться гетьман зі шведами, то ледве чи можна буде відбтити тую навалу.

Город не був ще оточений з усіх боків. Поки москалі не перейшли Сейм, можна ще вийти з нього і пробувати щастя у чистому полі.

"В кого нема відваги,— казав Чечель,— хай іде, такий народ тільки ослаблює витривалість і відпорність твердині. Краще хай буде менше, а завзятих, ніж багато, а страхополохів".

Почувши згоду вождя, деякі міщанські родини зі своїм небагатим добром висувалися з городу і подались в напрямі Борзни й Конотопу. Залишалися багатіші, котрим жаль було маєтків, і ті, що не могли кинути город із-за дрібних дітей, через недугу або тому, що уряд не пускав. Крамарі і торговці зачинювали крами й магазини і крам ховали в погреби й тайники або зносили на замок, щоб зберегти його на всякий випадок.

Що лиш тепер, коли ворожа армія стала рештуватися і ставати в бойовім порядку, город ніби зрозумів усю вагу моменту. Міщанин чув, що приходить кінець його звичайному життю і що зі спокійного громадянина треба йому перекинутися в бойову людину.

Перехід для всякого важкий і не всякому бажаний, і не всякому бажаний і любий.

Московські полки двигнулися з місць і великими чотирикутниками наближалися до Сейму. Тут ставали у фронт, карні, мовчазливі, грізні, наїжені гострими списами й фузіями з крем'яними замками, на котрі застромлено довгі тригранні штики-багнети.

Не було це давнє московське військо, зложене з людей охочих, з дворян, з боярських дітей та зі служивого народу, котре не вміло поводитися з пальним оружжям і в боях боронилося списами й бердишами, і то тупими, кладучи три й чотири свої голови за одну ворожу. Петрова армія складалася тепер головно з рекрутського табору, з тих рекрутів, котрих примусово доставляли тяглі двори, а котрих чужі інструктори вимуштрували на заграничний лад, а свої суворі кари привчили до послуху сліпого. (Чимало було тут людей без носів і без вух, чимало плечей, покраяних шпіцрутенами, бо пройшли крізь стрій.)

Була це армія постійна, а служба в ній досмертна, хто попав у камаші, не сподійся скинути їй скоріше, аж станеш неспосібним носити фузію і махати списом. Люди, котрі лишили життя ген за собою, а перед собою бачать тільки смерть — свою або ворожу.

Униз берегом посуваються полки, розпадаючись кожний на два батальйони, батальйон — на чотири роти, рота — на стільки ж плютонів. На чолі полку — полковник, за ним його помічник, батальйонами проводять майори, ротами — капітани, плютонами — капрали. В кожнім полку одна рота гренадерів, високих, сильних, їх пізнати по шкіряних касках і по ручних бомбах, котрими мають кидати в неприятеля.

Головна сила — піхота: кафтан із зеленого сукна по коліна, з мідяними ґудзиками й червоними "обшлагами", на ногах — панчохи й черевики з мідяною пряжкою або високі чоботи, на голові — низька трикутна шапка. Козацьких частин у Меншикова не видно, але все-таки попадаються і козацькі кунтуші й круглі мазепинські шапки.

Це ті, що запопадають ласки світлійшого і ведуть його на свою власну резиденцію, зацитькуючи свою совість тим, що гетьман зрадив.