— А ну, Леона, зніми з нього черевики,— скомандував людожер.— І взуй у туфлі Жан-П'єра.
— Будь ласка, не треба,— благально вимовила Поль.— Не турбуйтеся.
Але Леона уже винесла з сусідньої кімнати пару туфель. Вона посадила Гійу на коліна, зняла з нього пелерину і підсунулася до вогню.
— Соромся, такий великий хлопець,— сказала мати.— Я не принесла сьогодні ні книжок, ані зошитів,— додала вона.
Людожер запевнив, що це зовсім не обов'язково: сьогодні ввечері вони тільки побалакають, познайомляться.
— Я зайду через дві години,— сказала Поль.
Гійу не чув, про що говорили мати і вчитель, який пішов проводжати Поль до вхідних дверей. Мати пішла, і він відчув це, бо йому одразу стало тепліше. Двері зачинилися.
— Хочеш, давай будемо разом лущити квасолю,— запропонувала Леона.— А може, ти не вмієш лущити квасолі?
Гійу зареготав і сказав, що він завжди допомагає фрейлейн лущити квасолю. Те, що перша фраза, з якою до нього звернулися, була про квасолю, збадьорило його. Він настільки посмілішав, що навіть додав:
— А у нас квасолю уже давно зібрали.
— Ну, це, бачиш, послідки,— пояснила вчителька.— Серед них багато попсованих, доведеться відбирати.
Гійу підійшов до столу і взявся за діло. Кухня в Бордасів була схожа на всі кухні — велика пічка, над вогнем висить на гаку казан; довгий стіл, на одній поличці — мідні каструлі, на сусідній вишикувані в ряд горщики з маринадами, зі сволоків звисають два окости, загорнуті в мішковину. Одначе Гійу здалося, що він потрапив у дивний і чудовий світ. Може, причиною цього був легенький запах тютюну, який ішов від люльки пана Бордаса, що її він не виймав з рота. А головне, книжки, скрізь книжки, купи газет на буфеті і на круглому столику, що стояв біля учителя. Зручно випроставши ноги, не звертаючи ніякої уваги на Гійу, учитель розрізав сторінки журналу в білій обкладинці, на якому великими червоними літерами була виведена назва.
Над коминком висів портрет якогось товстого бородатого чоловіка зі схрещеними на грудях руками. Під портретом був напис, і хлопець, випроставши шию, намагався впівголоса прочитати його по складах: Жор... Жор...
— Жорес,— раптом підказав людожер.— Ти знаєш, хто такий Жорес?
Гійу заперечно похитав головою.
— Маю надію, ти не збираєшся починати урок з розмови про Жореса? — запротестувала Леона.
— Та він сам зі мною про Жореса забалакав,— відповів пан Бордас.
Він засміявся. Гійу з утіхою подивився на його очі, що звузилися, як шпарки. Йому дуже хотілося знати, хто такий був Жорес. Лущити квасолю, мабуть, навіть було приємно. Зіпсовані стручки він відкладав набік. Ніхто не звертав на нього уваги. Він міг думати про що завгодно, дивитися на людожера і на людожерову дружину, озирати їхню оселю.
— Можливо, годі? — раптом запитав пан Бордас. Учитель не читав журналу, він вивчав зміст, розрізав
сторінки, роздивлявся підписи, близько підносячи журнал до обличчя і з насолодою вдихаючи запах друкарської фарби. Адже цей журнал прибув з самого Парижа... Робер думав про те, як повинні бути немислимо щасливі ті, хто співробітничає в цьому часописі. Він намагався уявити собі їхні обличчя, редакційну кімнату, де вони збираються, щоб обмінятися думками,— збираються люди, котрі знають усе, оглянули всі філософські системи. Навіть від Леони він приховав, що надіслав до журналу статтю про Ромена Роллана. І дістав відмову, правда, дуже ввічливу, але все ж відмову. Стаття, писали йому, має надто політичне спрямування. Дощові краплі стікали тепер прямо з даху, оскільки переповнена ринва уже не вміщала води. Людині дане всього одне життя. Робер Бордас ніколи не узнає, що таке паризьке життя. Пан Лусто сказав йому, що його тутешнє життя в Серне може стати матеріалом для творчості... І порадив вести щоденник. Проте Робер особливо не цікавився власною персоною. А втім, і інші люди цікавили його не більше. Йому хотілося переконувати їх, прищеплювати їм свої погляди, але їхні індивідуальні особливості не принаджували його уваги... Він був талановитим промовцем, міг одним духом написати статейку. Його замітки для "Франс де Зюд-Уест", на думку все того самого пана Лусто, були куди вищі всього, що друкували в Парижі, звісно, за винятком "Аксьйон франсез". А в "Юманіте", якщо вірити панові Лусто, ніхто з ним не міг зрівнятися. Париж!.. Робер дав слово Леоні, що ніколи не покине Серне, навіть коли Жан-П'єр вступить до Еколь Нормаль, навіть потім, коли син здобуде успіх, висунеться в перші лави. Не слід йому заважати, завдавати йому турбот. "Кожному своє місце",— думала Леона.
Робер устав і притиснувся лобом до скляних дверей. Але, коли обернувся, зауважив, що Гійу стежить за ним лагідними вогкими очима. Хлопець одразу ж одвів погляд. Робер згадав, що його новий учень любить читати.
— Чи не досить тобі лущити квасолю, малий? Хочеш, я дам тобі книжку з малюнками?
Гійу відповів, що хоче будь-яку книжку, навіть без малюнків.
— Покажи йому бібліотеку Жан-П'єра,— сказала Леона,— хай сам вибере.
Ідучи слідом за паном Бордасом, який ніс лампу, хлопець переступив поріг подружньої спальні. Вона вразила його своєю пишнотою. На величезному ліжку з різьбленим узором розкинувся царствено прекрасний пуховик пурпурового кольору, ніби на стьобану ковдру перекинули пляшку смородинової настойки. Під самою стелею були розвішані збільшені фотографії. Потім пан Бордас ввів Гійу до кімнати меншої, там пахло якоюсь пусткою. Учитель з гордістю підняв лампу, і Гійу захоплено оглянув кімнату молодого Бордаса.
— Звісно, в замку апартаменти розкішніші, але все-таки й тут незле,— додав учитель не без утіхи.
Хлопець не вірив своїм очам. Уперше в житті маленький панич раптом ясно уявив собі крихітну комірчину, де він спав. Там незмінно панував запах мадемуазель Андрієн, на обов'язку якої лежали штопка і латання панської білизни і яка весь пообідній час проводила в комірці. Поряд зі швацькою машиною стояв манекен, яким уже давно не користувалися. В кутку стояло скла-дане ліжко в чохлі, на ньому під час хвороби Гійу звичайно спала фрейлейн. Хлопець раптом виразно побачив потертий килимок біля постелі, на який він стільки разів перекидав свій нічний горщик. А у Жан-П'єра була своя власна спальня, де він жив один, було біле ліжечко, розмальоване голубими квітками, була шафа, де за склом стояли ряди книжок.