Мауглі

Страница 27 из 53

Редьярд Киплинг

— Але навіщо? Люди вигнали мене. Чого ж їм ще треба? — сказав Мауглі сердито.

— Ти Людина, Братику, — заперечив Акела. — Не нам, Вільним Ловцям, розтлумачувати тобі, що і для чого роблять твої брати.

Він ледве встиг відхопити свою лапу, як ніж встромився глибоко в землю там, де вона щойно була. Мауглі вдарив швидше, ніж здатне устежити людське око, та Акела був вовк, а відомо, що навіть собака, який набагато відстав од дикого вовка, свого предка, прокидається (хоч який би міцний був його сон), якщо колесо воза доторкнеться до нього, і завжди одплигне раніше, ніж воно його придушить.

— Іншим разом, — промовив спокійно Мауглі, всуваючи ножа з піхви, — коли говоритимеш про Людську Зграю і Мауглі, не пов'язуй одне з одним.

— Пфф-у! Це гострий зуб, — зауважив Акела, обнюхуючи місце, куди був увігнаний ніж, — але життя серед людей зіпсувало тобі очі, Братику. Поки ти прицілявся, я міг би убити оленя.

Багіра схопилася на ноги, високо закинула голову, понюхала повітря, і всі її м'язи напружились. Сірий Брат швидко зробив те ж саме, але відійшов трохи ліворуч, щоб вдихнути вітер, що дув з правого боку. Акела відстрибнув кроків на п'ятдесят проти зітру і, трохи присівши на задні лапи, теж напружив свої м'язи. Мауглі із заздрістю подивився на них. Він відчував запахи так, як їх відчуває мало хто з людей, проте він не зміг розвинути в собі тонкого, мов найтонша павутина, чуття мешканців Джунглів, а три місяці у димному селі вплинули на нього дуже погано. Незважаючи на це, він зволожив палець, потер собі носа і почав витягатися на повний зріст, намагаючись піймати запах верхніх шарів повітря, щоправда, дуже слабкий, але зате і найбільш певний.

— Людина! — люто загарчав Акела, опускаючись на задні лапи.

— Бульдео! — промовив Мауглі, теж сідаючи. — Він іде нашими слідами. А он і сонце блищить на його рушниці. Дивись!

Це була всього-на-всього сонячна цяточка, яка тільки на одну мить засяяла на мідних замках старої рушниці, але ніщо в Джунглях не виблискує так яскраво, коли, звичайно, небом не пливуть хмари. Тоді лусочка слюди, маленька калюжка чи навіть просто гладенький листок блищать, ніби геліограф[4]. Але цього дня небо видалося спокійне і безхмарне.

— Я знав, що люди поженуться за нами, — промовив урочисто Акела. — Недаремно я був Ватажок Зграї!

Четверо братів Мауглі мовчки поповзли у терня і кущі.

— Куди ви пішли, не сказавши ні слова? — крикнув Мауглі.

— Ш-ш! Ми прикотимо сюди його череп ще до півдня, — відповів Сірий Брат.

— Назад! Назад і чекайте! Людина не їсть Людини! — викрикнув Мауглі.

— А хто тільки що видавав себе за вовка? Хто хотів штрикнути мене ножем, коли я подумав, що він Людина? — сказав Акела, коли четверо вовків сердито повернулись і вляглися біля ніг Мауглі.

— Невже я повинен пояснювати вам, чому я роблю те або інше? — люто закричав Мауглі.

— Це ж Людина! Так завжди каже Людина, — муркотіла Багіра у свої вуса, — точнісінько так розмовляли люди навколо князівських кліток в Удейпурі. Нам, Племенам Джунглів, відомо, що Людина наймудріша в світі. А якби ми вірили тільки своїм вухам, то думали б, що вона дурніша за всіх.— І вголос вона додала:— В цьому Людське дитинча має рацію. Люди полюють зграями. Було б нерозумно вбити одного, не знаючи, що роблять інші. Ходімо подивимося, що ця Людина замишляє проти нас.

— Не підемо, — буркнув Сірий Брат. — Полюй сам, Братику. Ми знаємо, чого нам треба. Ми вже давно принесли б череп.

Мауглі з болем в серці зміряв поглядом кожного з своїх друзів, і його очі наповнилися слізьми; він кинувся уперед і, впавши на одне коліно, сказав:

— Хіба я знаю, чого мені треба? Гляньте на мене!

Звірі неохоче подивились і одвернулися, але Мауглі знову й знову наказував їм дивитися, аж поки вся шерсть на них стала дибом і вони затремтіли всім тілом, а Мауглі не зводив з них очей.

— Тепер, — промовив він, — хто з нас п'ятьох ватажок?

— Ти ватажок, Братику, — відповів Сірий Брат і лизнув Мауглі ногу.

— Так ходімо ж зі мною, — сказав Мауглі, всі четверо пішли за ним, підібгавши хвости.

— Це від того, що він жив з Людською Зграєю, — озвалася Багіра, нечутно спускаючись за ними. — Тепер у Джунглях з'явилась сила дужча, ніж Закон Джунглів, Балу.

Старий ведмідь нічого не відповів і глибоко задумався.

Мауглі безшумно простував Джунглями під прямим кутом до стежки Бульдео. Нарешті, розсунувши кущі, він побачив, як старий мисливець з рушницею за плечима біг собачим тюпцем по дводенному сліду.

Ви пам'ятаєте, як Мауглі, залишивши село, ніс на плечах важку сиру шкуру Шер-Хана і Акела з Сірим Братом дріботіли за ним — через те їхній слід виднівся дуже виразно. Ось Бульдео дійшов до того самого місця, звідки, як вам відомо, Акела повернув назад і переплутав сліди. Він сів, закашлявся, щось бурмотів, потім бродив туди й сюди, намагаючись знову натрапити на слід, — і весь час був так близько від тих, кого шукав, що міг вцілити їх камінцем.

Ніхто не вміє підкрастись тихіше за вовка, коли він не хоче, щоб його почули, і хоч, на думку звірів, Мауглі був страшенно незграбний, проте він рухався, мов тінь. Усі зони оточували старого мисливця, як зграя дельфінів оточує корабель, що мчить на всіх парах, і при цьому безперечно розмовляли між собою, бо мова звірів починається нижче низької ноти, яку може вловити недосконале вухо людини. (Кінчається ж її гама таким високим писком Манга, кажана, що багато хто з людей не може почути його зовсім. З цієї високої ноти починається мова всіх птахів, кажанів і комах.)

— Це краще за будь-яке полювання, — сказав Сірий Брат, коли Бульдео нахилився, придивляючись і віддихуючись. — Він скидається на свиню, яка заблудилася в Джунглях біля річки. Що він говорить?

Бульдео із запалом щось бурмотів.

Мауглі переклав:

— Він каже, що, напевно, коло мене танцювали цілою зграєю вовки. Він каже, що ніколи в житті не бачив такого сліду. Він каже, що дуже стомився.

— Він того сліду не знайде до смерті,— сказала холодно Багіра і шмигнула за дерево, так наче вони гралися в хованки. — А що тепер робить цей кощавий?

— Збирається їсти або пускати дим ротом. Люди завжди бавляться своїми ротами, — відповів Мауглі, і мовчазні слідопити побачили, як старий мисливець, набивши і припаливши люльку, почав пускати дим з рота. І вони силкувалися запам'ятати запах тютюну, щоб найтемнішої ночі, коли треба буде, безпомилково впізнати Бульдео.