Поки ж що, старий не вгавав, і час нечутно близився до обіду. Хазяйка увійшла до нас з розжеврілим від огню обличчям і завітала нас до садку, де вони літнього заспіль часу обідали.
Обід був споряжений під гіллястим дубом, таким, що може його трьом не обнять. Навкруги дуба грядочка квасолі та бобу, котрих паростя, посплітавшися на тичках, роскішно повились буйно-ярою зеленню мало-що не до верховини, і тим ще більший робило холодок коло дуба. День був душний, соняшне проміння наче спікало усю землю, а під дубом було свіжо, просторо й відрадісно. Межи двома дерновими лавами стояв накритий стіл, заставлений мисками, горшками, макітрами.
— Отсе наше гульбище!—промовив старий.
— Тут літом сидимо увесь день, а в хату тільки спать ідем о.
Старий прочитав голосно "Отче наш,та й узялись ми до смачного обіду.
На закуску натрусили глив, дуль, грушок-бергамот, сливок з дерев'я, яке було поблизу, наносили з баштану динь та кавунів.
— А вам, бачу,—сказав сміючись хазяін,—наш дуб сподобавсь… по всій околиці такого не знайти.
— Чудовий! Що ви йому лічите років?
— Двісті год класти; ми його звем Матусине Благословення та падькаемось коло його, коли б ви знали, мов коло малой дитини.
— Через що ви його звете — Матусине Благословенія?
— Зістаньтесь ночувать, то роскажу; а по вашому сказавші, історія його дуже гарна, і не казка або вигадка, а щира правда,
— Другим разом почую.
— Коли не забуду. Я збірався росказати про його Гоголишиному паничеві Миколайкові, та отсе й досі росказую.
— А ви і того знали?
— А тож! з самого малку, як ще його возили до ніженських шкіл. Все бувало в мене становляться. Розумний був хлопець. Він тепер про нас пише щось, та й дуже, кажуть, добре пише.
Мені пробі закортіло почути про того дуба; хоч і пильна нужда була йіхати, та думаю собі—звернути на нужду.
— Що ж, —кажу,—Тарасе Самсоновичу! Нужда і закон зміняе. Зостанусь—росказуйте.
Мар'яна Онупріевна пішла по господарству, а наймичка догадлива унесла нам подушки; ми простяглися на дернові лаві. Тихесенький вітрець, пролітаючи крізь листя, повшнув на нас пахощами резиди, гвоздиків, то й ми, по добрім обіді, не счулися, як поснули, і про дуба байдуже, А прокинувшись, зараз не про шо, як про Матусине Благословенія завели річ. Старому, бачу, теж кортіло. Старовина—довге життя —ті споминки. Кому не любо довго на світі жити?
— Я буду вам так росказувати, як чув од свого діда,— почав старий, закуривши "головешечку,"—а дід чув од прадіда, а мого пращура. Діялося сее тоді, як Богдан Хмельницький рятував батьківщину. Піднялась разом уся Вкраіна,—хто здужав ляха з лука, з оружини підцюкнути, обо кием оперезати.
Не диво, що в такі гурті люду та в такій справі святій проявилося стільки полковників, старшини, лицарства і такі діялися діла, що не чувано перш ніколи, та вже ніколи, мабуть, і не почуем. На Корсунській потребі, як збурені ля-хи розбіглися по своіх замочках, гетьман, щоб не дати ім схаменуться, послав на іх несчисленну лічбу охочого козацтва, що било і грабувало наумір шляхту. Під той час між козаками і між самим простим народом, обралися такі ватажки, що, постягавши охочого товариша, аж на Волинь н на Подоль ходили господарити. Тоді то виявивсь коло Лубень славний по всій Украіні льщарь, котрого за лютість та силу прозвали Вовгурем—тобто—вовк. Такий був дуженний, що коли росказувать теперечки, як вже вовки... звелись на ягнять, то повернуть, гляди, те в казку; а тим чім, як віри не поняти? Той Вовгур здержував у млині шістерню, перекидав через Сулу двохпудову гирю і десять раз обносив коло своей хати два каміні млинових, у десять пуд камінь.
Охотника прьймав до гурту не інако, як з проби. Хто навкруг хати тричі обнесе каміня, той йому товариш, а хто шість, той брат. У тому то товаристві, в тих Вовгурівцях був і мій пращур, Самсон Коротай,—правий Самсон. Ве-ликий, широкоплечий і страшенно дужий,—дарма, що молодим козак ще тоді був. Він обніс круг хати каміня шість раз, зарвався був і сьомий раз нести, та Вовгур в же не дав з опасни, щоб хлопець не ввередився.
Набравши таких собі сотнягу лицарів, Вовгур погнався з своім загоном на Волинь. Йому страх, як манулось захопить у своі руки князька Ярему, що здорово держався проти козацтва, да з тим не так то було швидко справитись. Ярема був сам лицарь, і військо мав добірне. Скрізь, де він перейшов з жовнірами своіми, усе огнем та мечем поплюндрував, не жалувавши ні старой голови, ні малятка.
Раз, після січі з князем, загон Вовгуревий становивсь на ночліги під пущею, а мого пращура послано на чати доглядати, чи не було де ляхів у захисті. Вже над вечір, з'йіэджае він до криниці, і бачить—набіра воду висока, став-на дівчина, і така вже гарна-прегарна,—хоч воду з лиця пий; тільки чогось бліда, як той мрець, і очі заплакані.
— Що ти тут робиш, небого?— спитав мій пращур.
— Воду,—каже,—беру для матусі.
— Де ж твоя матуся?
— Тутечки у лісі; слабуе, помірае. Жовніри спалили наше село, убили мого пан-отця і брата, матусі ратищем бік проко-лоли і нам би була смерть неминуча, та ми поховалися в пущі і ось четвертий день ріски у роті не було.
Пращур мій, хоч і Вовгурянеіь, а був чоловік чулий і богобоящий: достав із торби шматок хліба, подав дівчині і каже:—Веди мене до своей матусі: може я чим-небудь ій у пригоді стану,
Так, з пів-верстви перейшовши, зостановилися біля дуба. Під тим дубом лежала-доходила бабуся—Боже мій!— покрівавлена, з попеченими ногами... лихо таке, Боженьку! Вгледівши пращура, неначе одживіла, очі ій засяли радісно.
— Козаче!— мовить глухим голосом, а ще виразно,—не по своій волі ти сюди нагодився: семь Бог тебе заніс до нас порятувати сіротину отсю безпорадну (скинула оком на дочку). Ми, козаче, не простого роду, і були здавна багаті, да ті ксьондзи видерли в нас добро наше все; одного найдорожчого скарбу не забралі—віри нашоі святой благочестивоі. Гіркоі випила я за свій вік: ще тижня не вийшло, як усю до дна спила. Перед моіми вічми вбито мого чоловіка, замучено сина мого... (Страдальна душа до землі припала, на землі заридала). Дожидала я смерти, і за одно Бога прохала,—він, Милосердний, почув мою молитов: ти не покинеш сиротини; міцна правиця Божа підсилить тебе, оддякуе.