— Зрозуміло, пане професор.
— Ну, вже годі, годі. Випий і ти трохи.
— Красненько дякую, пане професор.
— Ніякий я не професор, а звичайний фельдшер, але вчився в професорів. Дві п'ятірки мав: з анатомії і з хімії. Воду й повітря під мікроскопом бачив. Сам професор мене екзаменував. А лисий був, як коліно...
Прочитав Мацюсь протокол, який йому наглядач приніс до башти.
— Читай, Мацюсю, а коли знову вдасться стати королем, то принаймні знатимеш, як люди мучаться.
Чотири дні провів Мацюсь у башті, де нічого не міг робити, а тільки слухав, як вітер виє крізь шпарки. А п'ятого дня приїхав начальник в'язниці. Зібрав усіх в'язнів і почав кричати:
— Коли до нас приїдуть і питатимуть, чи був поміж вас малий в'язень,— такий хлопчак, то скажете, що ні. Зрозуміло? Коли ж хтось розпатякає — скуштує двісті нагаїв. За мовчання матимете до кави на Великдень по чотири грудочки цукру кожному. Зрозуміло? Не хочу вас обдурювати: цей малий злочинець попав сюди випадково. Ми його вже перевели до іншої в'язниці. Отож кажу вам і нагадую, аби забули раз і назавжди, що він тут був. Зрозуміло? Або двісті нагаїв, або цукор.
— Що тут розуміти. Тільки легше все забути, коли щось вип'єш,— сказав найстарший в'язень.
— Ну гаразд: дадуть вам по чарці горілки.
Розділ тридцятий
— Не розказав я, що це була за пригода з викраденням Мацюся.
— Чого тут довго гадати,— сказали королі,— Мацюся викрав престолонаступник.
Молодий король вдав з себе ображеного.
— Якщо викрав, то шукайте. Правда: не любив я Мацюся. Але чи я один? І між неграми у нього були вороги. Скільки чорних через нього загинуло. Та й білі королі не всі його люблять. Орест сердиться на Мацюся, цісар Пафнуцій ненавидить Мацюся, бо не може прийти до пам'яті від пригоди на острові Фуфайка: втратив сон, часто хворіє і скаржиться на біль у голові.
Та розуміє молодий престолонаступник, що королі шукатимуть Мацюся. І хоч той тепер у тюрмі, проте його можуть знайти. Лише тоді зрадів молодий король, коли почув, що Мацюсь помер. Аж тепер нарешті буде спокій на землі!
А тим часом королі дізналися, в якому напрямку поїхав автомобіль з Мацюсем. Розпитують власника готелю, рибалок-перевізників, робітників порту, матросів.
Одна жінка бачила автомобіль, коли він завертав праворуч. За рогом затримався, бо лопнула шина. Поки невідомі снідали, якийсь малий хлопчак заглянув усередину до автомобіля, та його нагнали; жінка не знає, чи там хтось сидів. Нарешті королі напали на слід, де Мацюся переносили з автомобіля на човен. І ось дізналися навіть про те, яким кораблем плив Мацюсь. Та вся правда розкрилася завдяки простісінькому випадку.
Так часто буває: щось загубиш — шукаєш, шукаєш і не знаходиш. А то раптом,— уже й забув про нього,— воно знаходиться.
Один адвокат хотів написати наукову книжку про в'язнів цілого світу. Скільки в якій країні є в'язнів, за що їх засудили, як довго вони сидять, чи добре з ними поводяться, чи виправляються, чи не помирають. А є такий хороший звичай, коли хтось пише наукову книжку, то йому допомагають інші. Вже років з десять їздив цей адвокат по різних країнах світу, і йому скрізь дозволяли переглядати тюремні папери. Саме тепер він працював у столиці молодого престолонаступника.
Тихий, у хмарі пилу від старих паперів, які цілими днями перегортає, ввічливий адвокат кожного запитує, чи не заважає часом, за все щиро дякує, сидить собі й пише, підраховує, переписує. Очі від читання йому зіпсувалися — носить дві пари окулярів на носі, але нікого не пізнає. На слугу каже: "пане директор", директорові департаменту хоче дати чайові, бо думає, що то слуга, перо часто вмокає в чай, який йому ставлять з жалю, оскільки зранку він нічого не їсть. Глузують з нього, насміхаються службовці.
— Дурень, гадає, ніби з паперів щось дізнається. У паперах завжди все до ладу.
А вчений адвокат нічого не чує — працює.
— Ласкаво перепрошую, чи не заважаю вам? Ще не читав я лікарських протоколів. Але перепрошую вас, бо, може,— у вас немає часу?
— Нічого. Гей, ти, дай там панові з чотирнадцятої шафи два пуди паперів. Оті запорошені.
— Щиро дякую. То нічого, що запорошені.
Секретар, знуджений роботою, кидає йому перед ніс пожовклі папери. Аж чхнув від пороху.
— Глибоко зобов'язаний вам, пане начальнику.
Та працювала у цьому тюремному відділі жінка, яка прийшла на роботу в новій кофточці, і, побоюючись, щоб не забруднилося її чисте вбрання, взяла, й замінила пожовклі папери найновішими, за останній тиждень, ще й сказала:
— Читайте краще, пане, оці — вони хоч чистенькі. Та й довідаєтесь, пане, що є зараз, а не як було сто років тому.
— Щиро вам дякую за турботу.
Саме в тій купі паперів лежав протокол про Мацюсеву смерть.
"Зріст померлого — 1 м 30 см. Років — одинадцять. В'язень у дитинстві курив цигарки й пив горілку".
У старого адвоката був син, теж адвокат, і батько написав йому в листі про свою цікаву знахідку, про те, що в такому жахливому ув'язненні помер такий малий в'язень:
"Знаєш, любий сину, як я радію, що таку цікаву річ зможу описати в моїй науковій книжці".
А в сина адвоката сяйнула раптом думка, чи не Мацюсь то часом. Що тут робити? Не дуже йому хочеться їхати далеко, проте, зрештою, вирушає в дорогу.
"Коли це підтвердиться, то я одразу стану найславетнішим адвокатом у світі".
Старий докладно переписав протокол. А син,— хай буде, що буде,— опублікував той протокол у газетах. Що книжка повідомить через десять років — газета оголосить за один день, негайно.
Я не маю змоги багато розказувати про одне й те саме, тому чимало пропускаю.
Молодий престолонаступник викручувався, як тільки міг. Показував папери, але до в'язниці нікого не пускав. Та що тут удієш. Старий король сам дав дозвіл.
Фельдшер викручується, в'язні — ні те, ні се, начальник в'язниці плутає. Видно, що справа нечиста.
Зрештою, про дещо допиталися. Але не про все. Світ дізнався, що Мацюся нема живого.
Ходили різні чутки. Кожен трохи щось знав, а трохи додумував.
А через те, що старого короля дуже шанували й не хотіли заподіяти йому сорому, пустили поговір, ніби молодого короля заплутали, та й, власне, не його самого, а якогось генерала. Адже Мацюсь, мовляв, захворів ще на безлюдному острові, а потім страшенно мучився в таборі чорних дітей і навіть заразився там якоюсь хворобою. Помер Мацюсь не в тюрмі, а в шпиталі, поблизу тюрми. В'язні просто поплутали Мацюся з сином ремісника, що ремонтував помешкання начальника тюрми. Був Мацюсь у в'язниці, але тільки один день.