— За великий злочин. Я хотів дати дітям права, і через це багато людей загинуло.
— Скільки — троє, четверо?
— Понад тисячу.
— Так-так, мій синку. І я був колись малим хлопчиком, ходив до школи, а батько, коли повертався з роботи, приносив мені цукерки. Ніхто не народжується в кайданах. Люди самі накладають на тебе оці залізяки.
І мовби на підтвердження тих слів, в'язень брязнув кайданами.
Останньою думкою Мацюся, коли він засинав, було: "Як він дивно це сказав. Сумний король каже приблизно так".
Розділ двадцять дев'ятий
Була в Мацюся така вдача, що ніде не почував він себе погано, аби тільки міг побачити щось нове. Отож і перший тиждень минув для нього швидко, хоч ув'язнення було дуже важке. Наглядач кричав на нього "сучий сину" і грізно розмахував батогом, проте не бив. Кайдани з Мацюся зняли, і він навіть трохи соромився, що став винятком. І злочинці йому тепер видаються не такі страшні. Якщо котрийсь вилається, зараз же інший озветься: "Сорому не маєш, при дитині лаєшся". Ліплять злочинці щовечора з хліба різні штуки і дарують Мацюсеві.
— На, порося недорізане, грайся.
Хліб треба довго жувати, щоб він став зовсім м'яким, а тоді вже ліпити, що тільки заманеться. В'язні найчастіше ліпили квітки. За це Мацюсь роздав їм у неділю свою порцію цигарок. Мацюсеве життя стало якесь таємниче, але приємне, бо, хоч ніхто нічого не казав, Мацюсь знав, що його люблять.
"Бідолашні люди,— думає Мацюсь,— а тільки дуже дивні".
І їхні бійки були дивні — поб'ються, заюшаться кров'ю, а нема ні в кого злості: начебто з нудьги чи з журби б'ються.
— Одна доля нас б'є,— почув якось Мацюсь.
Довго думав, лежачи на тапчані, що це означає.
За тиждень Мацюся перевели в кращу камеру, де стояла грубка і було Менш холодно. Смішним може показатися, що кращими називалися камери з грубками, яких ніхто ніколи не палив. Проте приємніше, коли стоїть собі така грубка в кутку, і ти сподіваєшся, що, може, колись її напалять. Дехто з в'язнів, щоправда, крав по вуглинці, і коли збиралася пригорща,— а це могло тривати протягом місяця — запалював ту грубку.
Раз на тиждень в'язням дозволялося розмовляти протягом двадцяти хвилин. Найчастіше розмовляли про каву.
— Подейкують, ніби цього року мають давати по три грудочки цукру.
— Ось уже років з десять так кажуть. Може, й мають давати, але самі жеруть, хай їм грець.
Одного разу начальник в'язниці виїхав у службових справах на тиждень до столиці. Начебто нічого не змінилося, але всі радіють:
— Начальник поїхав.
А що з того? Так само носять кошики з вугіллям, так само кайданами бряжчать, так само нагайка свище й не можна розмовляти. Навіть так само кличуть щовечора на різки до канцелярії; а проте почувають себе нібито вільніше. І в Мацюсеві зажевріла надія.
Надвечір кинувся наглядач до Мацюся!
— А ти що, гадаєш, може, кращий? Думаєш, що дитина? Тут немає дітей, тільки злочинці. Кайдани йому зняли, то він, лобуряка, вже й губи копилить! До канцелярії!
Знову кричав Мацюсь: "Ой, вже не буду, ой, болить, болить!", знову лавці перепало, аж гуркотіло навколо. Знову наглядач сказав зомліти з болю, але відніс Мацюся не до камери, а до своєї домівки.
— Слухай, малий, тільки не бреши,— чи це правда, що ти король?
— Король.
— Мені то байдуже, король ти чи ні. Головне, що схожий ти на мого синочка, який помер недавно. Єдине щастя мав я в цьому собачому житті, та й те втратив. Ну, тікай під три вітри, розумієш, бо як ні, то...— І за звичкою, наглядач хльоснув нагайкою в повітрі,— бо як ні, то знай, що тут кожний після року хворіє на сухоти, а за два роки ноги витягає. Зрідка хто п'ять років проживе, і тільки шестеро витримало тут років з десять. Але то дядьки, мов дуби, а не такі горобенята, як ти. Ну, тікай, сучий сину, кажу тобі, як рідний батько.
Наглядач вийняв з скрині одяг свого померлого одинака, переодягнув Мацгося, тричі поцілував на прощання.
— Такі ж очі мав, сучий син, як у тебе, і таку ж гарненьку пику.
І старий заплакав.
А Мацюсь не знає, чи радіти йому з волі, чи щось робити, чи говорити. Так якось дивно йому стало, нібито його звідси виганяють, і він кинувся на шию наглядачеві.
— Забирайся геть! — відіпхнув його наглядач і стьобнув нагайкою по лавці, аж загуло.
Але втекти з камери простіше, ніж з тюрми, оточеної високим муром і ровом з потрійною вартою. Цілий тиждень ховав наглядач Мацюся в комірчині, під дошками, поблизу колишнього майданчика для військових вправ. Чотири дні просидів Мацюсь у сторожовій башті на тюремному мурі. Були саме місячні ночі, і втекти не вдавалося.
Згодом Мацюсь дізнався, що діялося після його втечі. Наглядач заявив у канцелярії, ніби Мацюсь помер під різками.
— І нащо було так бити те щеня? — скривився фельдшер.
— А лихо його знало, що він такий кволий.
— Треба було мене спитати. Хіба ти міг знати, коли ти не санітар? Коли тримають тут освічену людину, то, власне, для того, аби було з ким порадитись.
— Мені вперше дитину дали.
— Отож-бо й воно. Треба було запитати, як бити.
— Начальник бачив смуги на тілі й нічого не казав.
— Бо начальник не вчив медицини. Його справа пильнувати порядку, а за життя й здоров'я в'язнів відповідаю я перед королем і колегами. Так, мій любий, я вчив медицину в професора Капусти. Лисий він був, як коліно, а все від розуму. Колегам моїм, Вірхову і Дженнере, вже споруджено пам'ятники. А я що? Коли треба всипати різок, то й тоді не питаються — кожний діє на свій розсуд. А кому голову потім сушити, щоб папери були до ладу?
Фельдшер налив у склянку спирту, випив, хекнув і записав:
"Дня такого-то й такого-то оглядав померлого в'язня"...
— Як його звати?
Наглядач назвав вигадане ім'я, під яким Мацюся кинули в тюрму.
"...Зріст 1 метр 30 сантиметрів. Років — одинадцять. На шкірі жодного сліду побоїв і жодного синця не знайшов. В'язень гладкий, бо добре годували. Смерть сталася тому, що в'язень у дитинстві курив цигарки і був п'яницею.
Небіжчикові тричі щепили віспу і давали різні ліки з тюремної аптеки, але врятувати його я ніяк не міг".
Фельдшер знову випив півсклянки спирту. Розписався на папері й приклав дві печатки:
— На, бери. А наступного разу, якщо таке трапиться, то напишу звичайно: помер від побоїв. І матимеш халепу. Зрозуміло?