Так познайомився Мацюсь з дикими мешканцями цього острова й лишився жити серед них. Дикуни полюбили Мацюся, піклуються про нього, не дозволяють нічого робити, а самі працюють багато. Лежить Мацюсь цілими днями й тільки думає про різні дива на світі.
Міркує він і про Амари, й про Стефана, й про Пилипа. Надумав записати щось у щоденник, але в нього зостався лиш один чистий аркуш і тільки половинка олівця. Тож не можна писати будь-що. Треба заощаджувати папір, а не так, як те дитя в школі, що може намазюкати дурницю на цілій сторінці чи вирвати аркуш на кульки або на голубів. Міркує Мацюсь, але не пише. "Чи Амари був добрий, чи злий? Чи Пилип може виправитись? Чому ці люди, серед яких я живу, теж дикі, але не людожери? Навіть луків і стріл у них немає". І нарешті записав у щоденнику:
"Є люди спокійні й неспокійні".
Дормеско був спокійний, Мацюсева мама спокійна. Той хлопчик, якого Мацюсь бачив під час війни у хаті, спокійний. Дикуни, серед яких він зараз живе, теж спокійні. Спокійні й церемоніймейстер, і канарка, і Кампанелла. А неспокійний був Фелек, неспокійний Амари й Аля, Пилип і навіть молодий король. І Мацюсь неспокійний. І Клю-Клю. Неспокійні люди провадять війни, а спокійні мусять їх слухатись. Тому сумний король, хоч він і спокійний, змушений був воювати.
І поштове щуреня неспокійне, але не таке, як лев. Щуреня хоче приносити користь. І Мацюсь теж.
І записав Мацюсь у щоденник:
"Неспокійна людина може бути доброю або лихою. Якщо на світі буде багато людей неспокійних і добрих, то це чудово. Якщо ж буде більше неспокійних і лихих, то це погано".
Але не знає Мацюсь, що б сталося, якби всі люди були спокійні, якби взагалі не було неспокійних людей на землі. Тримає Мацюсь зошит на колінах, послинив олівець, та не знає, що записати. А мешканці острова сидять навколо, пороззявлявши роти, дивляться на нього, нібито розуміють, що він робить щось дуже важливе. Бояться навіть очима кліпати, аби не заважати. І Мацюсь такий їм вдячний і так їх страшенно жаліє.
Розділ двадцять п'ятий
Бум-Друм не знав, чим закінчилася нарада на острові Фуфайка. Почув лише, ніби Мацюся вислано на безлюдний острів, але й гадки не мав, що той виїхав туди добровільно. Тому Бум-Друм страшенно розсердився на білих королів і оголосив усім їм війну. До нього пристали племена з півночі й півдня, з заходу й зі сходу.
І помчали гінці з краю в край, через ліси, річки, пустелі та гори:
— Всі племена, до зброї!
Жінки зостануться дома, щоб піклуватися про старих і дітей, а всі чоловіки — в дорогу.
Звісно, білі королі швидко довідалися про цю війну. Спершу вони злякалися, але згодом трохи підбадьорилися й домовились, хто скільки має дати воїнів і кораблів. Поважні королі дали по п'ятнадцять тисяч чоловік, а такі собі середні — по п'ять та десять.
І от почалась битва.
Навіть не битва, а жахлива різанина. Багато загинуло дикунів, серед них і Бум-Друм.
Але на цьому війна не скінчилася. За чоловіками пішли в бій жінки.
І почалася друга битва. В історії її названо "Битвою чорних жінок".
Та білі королі злякалися, що жертв буде занадто багато. Адже чорношкірі потрібні білим королям. Завдяки чорним є какао, фіги, фініки, більярдові кульки з слонової кості, каучук, страусові пера, рицина, ваніль, папуги, гарні черепашки, гребінці з черепах. Рицина, щоправда, не дуже приємна, зате приємно грати в більярд, носити капелюшки з страусовими перами, а коржики з ваніллю так просто чудові. І білі королі вирішили припинити війну. Але саме тоді сталося найжахливіше: Клю-Клю скликала до бою негритянських дітей. Повторюю, це було найжахливіше, бо діти нічому не могли зарадити — вони навіть не дійшли до моря. Понад половина з них загинула в дорозі.
Та раптом у таборі серед голодних, хворих, зневірених дітей, коли вже здавалося, ніби ніщо їм не допоможе,— з'явився Мацюсь, якого викликала Клю-Клю.
Ще перед битвою жінок Клю-Клю одержала поштового горіха й зразу ж вислала чотирьох гінців викрасти Мацюся з безлюдного острова. Поштове щуреня привело гінців до Мацюся. Двох гінців дорогою з'їли акули. А двоє щасливо дісталися до острова. Згідно з наказом Клю-Клю вони висадилися з човна за п'ять миль до землі і пливли під водою, дихаючи через очеретяні трубочки. Боялася Клю-Клю, щоб їх не схопила варта, бо вона вважала, що Мацюсь ще досі перебуває в неволі.
Бідолашний, бідолашний Мацюсь. Як неохоче залишав він свою безпечну схованку, як шкода йому було від'їжджати од своїх друзів-дикунів. Але що вдієш: щось дуже погане відбувається на світі через нього. І кличе його Клю-Клю, аби порадитись, як чинити далі. Коли вже він нічим не зміг допомогти Бум-Друмові, то все-таки має певні обов'язки перед Клю-Клю та вірними друзями-дикунами.
Два тижні тривало лаштування в дорогу. Треба було зіпсувати маяк, щоб уночі панувала темрява. Це виконали гінці. Потому зробили весла, заховали їх разом з човном на березі моря й незабаром вирушили в дорогу.
Залишив Мацюсь засмученим дикунам бляшану коробочку, фарфоровий келих, чотири малюночки, перстень, пряжку від пояса й збільшувальне скло. Ті довго не йняли віри, що Мацюсь насправді залишає їм стільки скарбів.
Ніч була темна.
— Як вам вдалося зіпсувати маяк? — питає Мацюсь.
— Це дуже просто. Акул біля острова немає. Пливли ми під водою, вистромивши очеретяні трубочки, через які дихали. На березі дві години чекали, поки доглядач маяка не пішов з дітьми ловити рибу. Ми перетяли дріт там, де ти нам наказав. А на столі поклали твій лист.
Мацюсь написав старому листа, бо побоювався, що той підозрюватиме в шкоді Аля і сердитиметься на хлопця. А так скаже, наче це щурі перегризли електричний дріт, і ніхто нічого не знатиме.
Ніч була темна.
Море спокійне.
Мацюсь сів біля керма, а гінці-негри на веслах. Якщо все йтиме гаразд, то втікачі за два дні допливуть до материка, а там уже на них чекають королівські слони.
Ніч темна. Так тихо і добре пливти. І пригадує Мацюсь довгі дні, проведені на острові, й розуміє, що хоч було йому тут сумно, проте почував він себе щасливим.
Розуміє Мацюсь, що тепер не житиме спокійно, не матиме часу дивитися на мурашок, кидати камінці в море й розказувати казки маленькій Алі.