— А хай борониться. Чого він такий тюхтій? Дошкуляють йому, а він нічого. Це дратує.
— Він слабий, кашляє.
— Ну то й що? Адже говорити може? Хай тоді язиком борониться. А то виходить, наче він гордий. Ніби зовсім на мене не зважає.
— То ти не хочеш обіцяти, що не знущатимешся з нього?
— Гаразд, хай буде так!
І вони подали один одному руки.
Розділ двадцять четвертий
Лишив Мацюсь записку ротмістрові, щоб його не шукали. Адже він не бранець, не в'язень. Може робити, що йому заманеться. Для Ради П'яти так буде навіть краще. Вони позбудуться витрат. Амари повернеться додому. Хай усі думають, що Мацюся немає живого.
І Мацюсь вирушив у далеку путь. Темної ночі йде він світ за очі. Взяв з собою лише найпотрібніше. Напрямок у лісі вибрав такий, щоб не могли розшукати його. Простує близько річки, але не берегом, щоб часом його не помітили.
А ліс густий-густий. Тут Мацюся не знайдуть. Досить тільки скочити на п'ять кроків у гущавину і не озиватися, то й нізащо не піймають.
Скільки вже Мацюсь пройшов,— не знає. Де треба продиратися між чагарниками, просувається повільно. Де дорога краща, йде жвавіше. Зрештою, не поспішає. Адже він вільний і безпечний. Мабуть, немає на острові ні диких звірів, ні отруйних змій. Голоду він не боїться, бо знає з прочитаних книжок, які плоди поживні, в яких рослинах сік солодкий, які гриби їстівні, які корінці на смак схожі на моркву й салат.
Спати на деревах зручно, навіть приємніше, ніж у ліжку. Дерева обвиті ліанами, і густі гілки та листя створюють мовби висячі, зручні, зелені й запашні матраци. І впасти не можна, хоч би уві сні з боку на бік повертався. Щоправда, одного разу Мацюсь упав на м'які кущі й трохи подряпав руку.
Йде Мацюсь, іде, не поспішає. Якось цілий день провів на одному місці. Кілька разів учувалися йому голоси переслідувачів над річкою. А раз здалося, наче сурмить сурма. Ну що ж, коли хочуть, хай граються з ним у піжмурки. Як набридне, то повернуться назад.
Першого тижня Мацюсь занотовував, скільки днів перебував в дорозі. А потім перестав, бо навіщо це? Хай собі спливає день за днем...
Аж ось Мацюся знайшло поштове щуреня. Зрадів Мацюсь і здивувався: таке маленьке створіннячко, а яке мудре. Мабуть, на щуреня хтось напав у дорозі, бо одну лапку в нього було перегризено, і звірятко шкутильгало. Мацюсь промив і перев'язав йому рану.
"Любий Мацюсю,— писала Клю-Клю.— Я вислала сто поштових горішків, але не одержала відповіді. Коли ти перебуваєш не дуже далеко, то повинен був отримати вже десять листів, бо наші жерці кажуть, що на кожних десятеро щурів дев'ятеро гинуть у дорозі — їх жеруть акули, коли щури пливуть морем, або роздирають звірі. І лише один з десятьох дістається туди, куди його послано. Напиши, де ти зараз і чи потрібна тобі допомога. І не вішай щуреняті горішка, поки воно само скаже, що відпочило й хоче повертати назад. Війна з білими ще триває. Навіки твоя Клю-Клю".
Отож лікує Мацюсь поштове щуреня і чекає, коли воно скаже, що готове вже в дорогу. А щуреня вдячне Масюцеві за лікування. Хоч і болить звіряткові, коли рану промивають, але воно лиже Мацюсеві руку й так оченятами кліпає, мовби дякує. І Мацюсеві не хочеться відсилати маленького друга. Тепер він начебто не самотній у лісі безлюдного острова.
Мацюсь заправляє солодким соком воду, кришить листя, корінці й овочі — готує суп, на смак схожий на компот з груш і яблук, а щуреня тим часом сидить на задніх лапках, паче білочка, й пильнує, чекає. Вкладається Мацюсь спати, а щуреня задки залазить йому в рукав: вистромить носика й так ним поводить, наче телеграфує щось Клю-Клю.
З Мацюсем щуреня мандрує сміливо, іноді сідає йому на плече. А на привалі поводиться страшенно обережно. Тільки-но щось шелесне — щуреня одразу зникає, ховається під листя, а згодом вистромлює носика, ніби питає, чи можна вийти з схованки.
Нарешті лапка в щуреняти загоїлась. Написав Мацюсь листа до Клю-Клю, заклеїв його в горішок і повісив щуреняті на шию. Запищало бідолашне і так сумно глянуло, що Мацюсь одразу зняв йому ланцюжок з шиї. Певно, нема ще в нього сили на дорогу, а може, відчуло якусь небезпеку. І ніяк Мацюсь не пригадає, чи перше щуреня так само просило, аби його не відсилали. Звісно, Мацюсь не звернув минулого разу на це уваги. Бо не шанував тоді звіряти. І спало Мащосеві на думку, що коли не шанувати малого, то нічого воно й не скаже. А коли шанувати, то навіть камінь і черепашка можуть заговорити. Адже з камінцем від Алі та з черепашкою від Аля Мацюсь розмовляє, то й щуреня, певно, може говорити, бо так носиком водить, так водить навколо. І сяйнула Мащосеві думка послати щуреня до маяка.
Та раптом щуреня чогось занепокоїлось. Уночі крутиться в рукаві, чмихає, вдень бігає, підстрибує на трьох лапках, їсти не хоче. Мовби каже, що вже відпочило й хоче рушати. І надіслав Мацюсь листа до Аля й Алі, написавши, що в нього вкрали човна і що він змушений був їх покинути. Ввечері того ж дня одержав відповідь, але трошки замочену, бо горіх було погано заклеєно. Лише кілька слів пощастило прочитати: "Шкода... вчуся сам... шукали... чекаємо".
Поцілував Мацюсь той аркушик паперу, сховав його вкупі з матусиною фотографією і останнім листочком салату, який їла перед смертю канарка (в одному місці знати було навіть сліди дзьобика), та з черепашкою і камінчиком.
Щуреня не заспокоїлося: хіба це йому дорога — всього кілька миль? Крутиться, пищить і шукає горішка. Гаразд, вирядив його Мацюсь до Клю-Клю. Самому стало сумно, і подався він понад річкою вгору.
І ось Мацюсь дістався до невеличкого лісового озера, де зустрів диких мешканців острова. Посередині цього озера лежав острівець, на якому троє дикунів набирало воду шкаралупою кокосового горіха. Мацюсь не злякався, а навіть зрадів, коли побачив цих людей. Замахав білою хусточкою до них, а вони тільки дивляться й дивуються.
Лише на третій день сів один з них на дерев'яну колоду й, дуже незграбно штовхаючи її києм, приплив до Мацюся.
Парламентер цей привіз бляшаного ґудзика, горілого сірника, шмат чорної нитки й корка від пляшки. Мацюсь збагнув, що це дикуни надіслали викуй, аби він не чіпав їх.