І раптом скрипнула наша фіртка. Я швидко вийшов у сінці:
— Матрьона Василівна?
Двері з подвір'я відкрилися. Похитуючися, стискаючи руки, увійшла її подруга Маша:
— Матрьона ... Матрьона наша ... Гнатовичу ...
Я посадив її, і, всуміш з сльозами, вона оповіла.
На переїзді — гірка, в'їзд крутий.. ІПляґбавма нема. З першими саньми трактор перевалив, а трос луснув, і другі сани, саморобні, на переїзді застрягли і розвалюватися почали — Фаддєй для них дерева доброго не дав, для других саней. Відвезли трохи перші — за другими повернулися, трос рихтувати — тракторист і син Фаддєя кульгавий, і туди ж, між трактором і саньми, понесло й Матрьону. Що1 вона там пособити могла чоловікам? Вічно вона в чоловічі справи втручалася. І кінь колись її ледь в озеро не збив під ополонку. І пощо на переїзд проклятий пішла? — віддала горницю, і весь її борг, розрахувалася ... Машиніст усе дивився, щоб з Черустів потяг не налетів, його ліхтарі далеко видно було б, а з другого боку, від станції нашої, ішли два паротяги зчеплені — без світла і задом. Чому без світла — невідомо, а коли паротяг задом іде — машиністові з тендера сипле в очі вугільним пилом, дивитися погано. Налетіли — і на м'ясо всіх трьох змісили, хто між трактором і саньми. Трактор скалічили, сани на друзки, рейки зірвали і паротяги обидва набік.
— Та як же вони не чули, що паротяги надходять?
— Та ж трактор заведений реве.
— Аз трупами що?
— Не пускають. Оточили.
— А що я про швидкий чув ... ніби швидкий? ..
— А скоро десятигодинний — через нашу станцію без зупинки, і теж на переїзд. Але як паротяги звалилися — машиністи два врятувалися, зіскочили й побігли назад, і руками махають, на рейки ставши — і встигли потяг зупинити... Племінника теж колодою покалічило. Ховається тепер у Клавки, щоб не знали, що на переїзді був. А то ж затягають свідком!.. Незнайко на печі лежить, а знайка на шнурочку водять... А чоловіка Кірки — і не вдряпнуло. Хотів повіситися, з петлі витягли. З-за мене, мовляв, тітка загинула і брат. Відразу пішов сам, заарештувався. Та його тепер не в тюрму, його в божевільню. Ох, Матрьоно-Матрьононько!..
Нема Матрьони. Забито рідну людину. І в день останній я дорікав їй за тілогрійку.
Розмальована червоно-жовта баба з книжкового пляката радісно усміхалася.
Тітка Маша ще посиділа, поплакала. І вже встала, щоб іти. І раптом запитала:
— Гнатичу! Ти пам'ятаєш... плетіночка сіра була в Матрьони... Вона ж її по смерті Таньці моїй обіцяла, правда?
І з надією дивилася на мене в пітьмі — невже я забув?
Але я пам'ятав: і — Обіцяла, правда.
—■ То слухай, може, дозволь, я її заберу тепер? Ранком тут рідня налетить, мені вже потім не дістати.
І знову з молитовною надією дивилася на мене — її півстолітня подруга, єдина, хто щиро любив Матрьону в цьому селі...
Мабуть, так треба було.
— Звичайно... Беріть ... — ствердив я.
Вона відкрила скриньку, дістала плетінку, запхнула під полу і пішла . . .
На мишей якесь безумство! найшло, вони ходили по стінах хідьма, і майже видимими хвилями перекочувалися зелені та— пети над мишачими спинами.
Ранком чекала мене школа. Година ночі була третя. І вихід був: замкнутися й лягти спати.
Замкнутися, бо Матрьона не прийде.
Я ліг, залишивши світло. Миші пищали, стогнали майже, і все бігали, бігали. Стомленою отупілою головою не можна було позбутися мимовільного трепету — ніби Матрьона невидимо кидалася й прощалася тут, з хатою своєю.
І раптом у притемку при вхідних дверях, на порозі, я уявив собі чорного молодого Фаддєя з піднятою сокирою:
"Якби то не брат мій рідний — порубав би я вас; обох!"
Сорок років пролежала його загроза в кутку, як старий ніж, — а вдарила таки...
З
На світанку жінки привезли з переїзду на санчатах під накинутим брудним мішком — все1, що лишилося від Матрьони. Скинули мішок, щоб обмивати. Все було місиво — ні ніг, ні половини тулуба, ні лівої руки. Одна жінка сказала:
— Рученьку таки праву залишив їй Господь. Там буде Богу молитися...
І ось весь натовп фікусів, які Матрьона так любила, що прокинувшись якось у диму, не хату кинулася рятувати, а валити фікуси на підлогу (щоб не задихнулися в диму), — фікуси винесли з хати. Чисто вимели підлоги. Зблякле Матрьонине дзеркало завісили широким рушником давнього домашнього ткання. Зняли з стіни непотрібні плякати. Зсунули мій стіл. І до вікон, під образи, поставили на дзиґликах труну, простенько збиту.
А в труні лежала Матрьона. Чистим простиралом було' вкрите її відсутнє пошматоване тіло, і голова загорнена білою хусткою, — а обличчя лишилося цілісіньке, спокійне, радше живе, ніж мертве.
Сільські приходили постояти-подивитися. Жінки приводили й маленьких дітей подивитися на мертву. І коли починався плач, всі жінки, хоча б і ввійшли вони в хату так собі з цікавости, — всі обов'язково підплакували від дверей і від стін, ніби акомпа— ньювали хором. А чоловіки стояли мовчки, випростано, знявши шапки.
Сам же плач доводилося вести родичкам. У плачі помітив я холодно продуманий, споконвіку заведений порядок. Ті, що дальші, підходили до труни ненадовго і при самій труні причитували неголосно. Ті, хто вважав себе покійниці ріднішими, починали плач ще з порога, а дійшовши до труни, нахилялися голосити над самим обличчям померлої. Мелодія була самодіяльна в кожної плакальниці. І свої власні викладалися думки й почуття.
Тут дізнався я, що плач над покійною не просто є плач, а своєрідна політика. Злетілися три сестри Матрьони, захопили хату, козу й піч, замкнули скриню її на замок, з підшивки пальта випороли двісті похоронних карбованців, прибулим всім витлумачували, що вони тільки й були Матрьонині родичі. А над труною плакали так:
— Ох, нянька-нянька! Ох, льолька-льолька! А ти ж наша єдина! І жила б ти тихо-мирно! І ми тебе завжди приголубили б! А згубила тебе твоя горниця! А доконала тебе, клята! І пощо ти її руйнувала? І чому ти нас не послухала?
Так плачі сестер були обвинувальними плачами проти чоловікової рідні: не треба було примушувати Матрьону горницю руйнувати. (А прихований зміст був: горницю то ви взяти взяли, хати ж самої ми вам не дамо!).
Чоловікова рідня — Матрьонині ятрівки, сестри Єфіма і Фаддєя, і ще племінниці різні приходили і плакали так: