Але вона заспокоїлася, обіперлася на спинку стільця перед собою і співуче оповідала:
— Ой-ой-ой, бідна моя голівонька! Скільки наречених було в селі — не одружився. Сказав: буду йменнячко' твоє шукати, другу Матрьону. І привів таки собі з Липовки Матрьону, вивели хату окрему, де й тепер живуть, ти кожного дня повз них у школу ходиш.
Ах, он воно що! Тепер я зрозумів, що бачив тут другу Матрьону не раз. Не любив я її: завжди вона приходила до моєї Матрьони нарікати, що чоловік її б'є, і скупий чоловік, жили з неї витягає, і плакала тут, і голос же в неї був завжди сльозливий.
Але виходило, що не було за чим моїй Матрьоні шкодувати — так бив Фаддєй свою Матрьону все життя й по цей день і так затиснув весь дім.
— Мене сам жодного разу не бив, оповідала вона про Єфіма. — По вулиці на дядьків з кулаками бігав, а мене — ні разочку... Тобто бив таки раз — яз зовицею полаялася, він ложку мені об чоло розбив. Скочила я з-за столу: " Залитися б вам, подавитися, трутні!" І в ліс пішла. Більше не чіпав.
Здається і Фаддєю не було за чим шкодувати: народила йому друга Матрьона теж шестеро дітей (серед них і Антошка мій, наймолодший, вишкребок) — і вижили всі, а в Матрьони з Єфі— мом діти не трималися: до трьох місяців не доживали й не хворіючи ні на що, помирало кожне.
— Одна дочка, Олена, тільки народилася, обмили її живу — тут вона й померла. Так мертву вже мити не довелося... Як весілля моє було на Петра, так і шосту дитину, Олександра, на Петра поховала.
І вирішило все село, що Матрьона — порч єна.
— Порція в мені! — переконано стверджувала й тепер Матрьона. — Возили мене до черниці однієї колишньої лікуватися, вона мене на кашель наводила — чекала, що порція з мене жабою вискочить. Ну, не вискочила...
І йшли роки, як пливла вода... У сорок першому не взяли на війну Фаддея через сліпоту, зате Єфіма взяли. І як старший брат у першу війну, так молодший без вісти зник у другу. Але цей зовсім не вернувся. Гнила й старіла колись гомінка, а те1— пер пустельна хата — і старіла в ній безпритульна Матрьона.
І попросила вона в тієї другої затурканої Матрьони — лона її часточку (чи кровинку Фаддєя?) — молодшу їх дівчинку Кіру.
Десять років вона виховувала її тут, як рідну, замість своїх, померлих. І невдовзі передо мною видала її за молодого машиніста в Черусті. Тільки звідти їй тепер і допомога капала: іноді цукорку, коли порося заколють — сальця.
Терплячи від хвороб і чекаючи недалекої смерти, тоді ж повідала Матрьона свою волю: окремий зруб горниці, розташований під спільним зв'язком з хатою, по смерті її віддати в спадщину Кірі. Про саму хату вона нічого не сказала. Ще три сестри її кидали оком на цю хату.
Так у той вечір відкрилася мені Матрьона з усім. І, як це буває, зв'язок і зміст її життя, ледве ставши мені видимими, — тими ж днями зрушилися. З Черустів приїхала Кіра, затурбувався старий Фаддєй: у Черустях, щоб одержати й утримати ділянку землі, треба було молодятам поставити якунебудь будівлю. Вистачало для цього Матрьониної горниці. А іншого й не було чого поставити, не було звідки лісу взяти. І не так сама Кіра, і неї так чоловік її, як за них старий Фаддєй запалився вхопити цю ділянку в Черустях.
І от він унадився до нас, прийшов раз, ще раз, настирливо говорив з Матрьоною і вимагав, щоб вона віддала горницю тепер таки, при житті. За цих відвідин він не, здався мені тим стариком, опертим на ціпок, який от-от розпадеться від стусана чи грубого слова. Хоч і пригорблений хворими крижами, але все ще поставний, що понад шістдесят років зберіг соковиту, молоду чорнявість у волоссі, він натискав з запалом.
Не спала Матрьона дві ночі. Нелегко їй було зважитися. Не шкода було самої горниці, що стояла без потреби, як і взагалі ні праці, ні добра свого не шкодувала Матрьона ніколи. І горниця однаково була обіцяна Кірі. Але моторошно було починати ломити той дах, під яким прожила сорок років. Навіть мені, квартирантові, було боляче, що> почнуть відривати дошки і вивертати пластини дому. Але для Матрьони було' це — кінець її життя всього.
Але ті, що наполягали, знали, що її дім можна руйнувати і при житті.
І Фаддєй з синами й зятями прийшли якось лютневого ранку і загриміли сокирами вп'ятьох, заверещали й заскрипіли відриваними дошками. Очі самого Фаддєя хазяйновито поблискували. Не зважаючи на те, що спина його не розгиналася вся, він зручно лазив і під крокви і жваво метушився внизу, прикрикуючи на помічників. Цю хату він хлопчиною сам будував колись з батьком; цю горницю для нього, старшого сина, і будували, щоб він оселився з молодою, а тепер він люто розбирав її по реберцю, щоб вивезти з чужого подвір'я.
Перезначивши нумерами вінки зрубу і дошки стелі, горницю з ванькиром розібрали, а саму хату з скороченими гтомо— стами відсікли тимчасовою ґонтовою стінкою. У стіні вони лишили щілини, і все свідчило, що руїнники, не будівники і не думають, щоб Матрьоні ще довго довелося тут жити.
А поки чоловіки ломили, жінки готували на день вантаження самогонку: горілка коштувала б надто дорого. Кіра привезла з Московської области пуд цукру, Матрьона Василівна під прикриттям ночі носила; той цукор і пляшки самогонщикові.
Винесено і складено було пластини перед ворітьми, зять— машиніст поїхав у Черусті за трактором.
Але того ж дня почалася заметіль — дуель, по-матрьо— ниному. Вона віяла і крутила дві доби і занесла дорогу страшними заметами. Потім, ледь дорогу прим'яли, пройшов один— другий вантажник — раптом потепліло, за один день разом відтало, пішли сирі тумани, задзюркотіли струмки, прориваючись у снігу, і нога в чоботі грузла до самої халяви.
Два тижні не давалася тракторові збурена горниця! Ці два тижні Матрьона ходила як неприкаяна. Від того їй особливо важко було, що прийшли три сестри її, всі одностайно вилаяли її дурепою за те, що світлицю віддала, сказали, що бачити її більше не хочуть, — і пішли.
І в ті ж дні кульгава кішка збігла з двору — і пропала. Одне до одного. Ще й це приголомшило Матрьону.
Нарешті відталу землю прихопило морозом. Надійшов со— няшний день, і повеселіло на душі. Матрьоні щось гарне приснилося проти того дня. Зранку дізналася вона, що я хочу зфото— графувати когонебудь за старовинним верстатом (такі ще стояли в двох хатах, на них ткали грубі підстілки), — і усміхнулася сором'язливо: