— А чому військовий?
— А нашого на війну забрали, цього підраненого — взамін. А. він норовистий якийсь трапився. Разі з переляку сани поніс в озеро, чоловіки відскакували, а я, правда, за оброть ухопила, зупинила. Вівсяний був кінь. У нас дядьки любили коней годувати. Котрі коні вівсяні, ті й тягару не визнають.
А далебі не була Матрьона безстрашною. Боялася вона пожежі, боялася м о л о н і ї, а понад усе чомусь — потяга.
— Як мені в Черусїі їхати, з Нечаївки потяг вилізе, очі величезні вирячить, рейки гудуть — аж у жар мене кидає, коліна трясуться. їйбогу правда! — сама дивувалася і знизувала плечима Матрьона.
— Та, може, тому, що квитків не дають, Матрьоно Василівно?
— У віконечко? Тільки м'які пхають. А вже потяг — рушає! Ганяємо туди сюди: та зрозумійте ж! Чоловіки — ті по східцях на дах полізли. А ми знайшли двері не замкнені, упхалися просто так, без квитків — а вагони все прості йдуть, все прості, хоч на лавці розлягайся. Чому квитків не давали, паразити бездушні, — не знати...
Все ж під ту зиму життя Матрьони налагодилося як ніколи. Почали таки платити їй карбованців вісімдесят пенсії. Ще сто з чимось одержувала вона від школи й від мене.
— Ху-у! Тепер Матрьоні й умирати не треба! — уже починали заздрити деякі сусідки. — Більше грошей їй, старій, і подіти нікуди.
Замовила собі Матрьона вибити нові повстяники. Купила нову тілогрійку. І справила пальто з ношеної залізничої шинелі, яку подарував їй машиніст з Черустів, чоловік її колишньої вихованки Кіри. Сільський кравець-горбань підклав під сукно вати, і таке ладне пальто вийшло, якого Матрьона за шість десятків років не носила.
І серед зими зашила Матрьона в підкладку цього пальта двісті карбованців собі на похорон. Повеселішала:
— Трохи й я спокою зазнала, Гнатовичу.
Минув грудень, минув січень — за два місяці не відвідала її хвороба. Частіше Матрьона вечорами почала ходити до Маші посидіти, насіння полузати. До себе вона гостей вечорами не кликала, поважаючи мою працю. Тільки на Водохрища, повернувшися зі школи, я застав у хаті танці і познайомлений був з Матрьониними трьома рідними сестрами, що називали Ма— трьону як старшу — льолькою або нянькою. До цього дня мало було в нашій хаті чути про сестер — чи то побоювалися вони, що Матрьона буде просити в них допомоги?
Одна тільки подія чи знак засмутив Матрьоні це свято: ходила вона за п'ять верстов у церкву на освячення води, поставила свій котьолок між іншими, а коли освячення скінчилося і кинулися баби, штовхаючися, розбирати — Матрьона не встигла серед перших, а в кінці — зник її котьолок. А замість ко— тьолка ніякої іншої посудини не було залишено. Зник котьолок, як дух нечистий його забрав.
— Жіночки! — ходила Матрьона серед молільниць. — Чи не вхопив хто ненароком чужу воду освячену? в котьолку?
Не признавався ніхто. Буває, хлопчаки витівають, були там і хлопчаки. Повернулася Матрьона смутна.
Не сказати, одначе, щоб Матрьона вірила якось з пристрастю. Навіть скоріше була вона поганка, перемагали в ній забобони: що на Івана Пісного на город не можна йти — на наступний рік урожаю не буде; що коли хвища крутить — значить, хтось десь повісився, а дверима ногу прищикнути — гість буде. Скільки жив я в неї — ніколи не бачив, щоб молилася, чи щоб вона хоч раз перехрестилася. А діло кожне починала "з Богом!" і мені кожного разу "з Богом!!" пильнувала сказати, коли я йшов у школу. Може бути, вона й молилася, але не на показ, соромлячися мене чи боячися мені заважати. Висіли в хаті ікони. У будень стояли вони темні, а в час вечері і ранком у свята запалювала Матрьона лямпадку.
Тільки гріхів у неї було менше, ніж у її кульгавої кішки. Та — мишей душила ...
Трохи виборсавшися з колотнечі своєї житейської, почала Матрьона уважніше слухати й моє радіо (я не полінувався вставити собі розвідку — так Матрьона називала розетку).
Почувши з радіо, що машини винайдено1 нові, нарікала Матрьона з кухні:
— Все нові, нові, на старих працювати не хочуть, куди старі складати будемо?
Оповідали, як хмари розганяють з літаків, — Матрьона хитала головою з печі:
— Ой, лишенько, щось таки змінять, зиму чи літо.
Виконував Шаляпін російські пісні. Матрьона стояла-стояла,
слухала і прирекла рішуче:
— Дивно співають, не по-нашому.
— Та що ви, Матрьоно Василівно, та прислухайтесь!
Ще послупала. Стиснула губи:
— Ні. Не так. Ладу не нашого. І голосом хизується.
Зате й винагородила мене Матрьона. Пересилали якось концерт з романсів Ґлінки. І раптом після півдесятка камерних романсів Матрьона, тримаючись за фартух, вийшла, з-за перегородки розчулена, з пеленою сльози в неяскравих своїх очах:
—А от оце — по-нашому ... — прошепотіла вона.
2
Так привикли Матрьона до мене, а я до неї, і жили ми по— простому. Вона не докучала мені ніякими розпитуваннями. До того відсутня була в неї жіноча цікавість чи до того вона була делікатна, що не спитала мене ні разу: чи був я колись одружений? Всі тальновські жінки чіплялися до неї — дізнатися про мене. Вона їм відповідала:
— Вам треба — ви й питайте. Знаю одне — далекий він.
І коли невдовзі я сам сказав їй, що багато пробув у в'язниці,
вона тільки мовчки похитала головою, ніби підозрівала й раніше.
А я теж бачив Матрьону теперішню, забуту стару, і теж не ятрив її минулого, та й не припускав, щоб там було що шукати.
Знав я, що заміж Матрьона вийшла ще до революції, і відразу в цю хату, де ми жили тепер з нею, і відразу до печі (тобто не було живої ні свекрухи, ні незаміжної зовиці, і з першого пошлюбного ранку Матрьона вхопилася за рогач). Знав, що дітей у неї було шестеро і одне за другим помирали всі дуже рано, так що двоє відразу були неживі. Потім була якась вихованка Кіра. А чоловік Матрьони не повернувся з цієї війни. Похоронної теж не було. Односельці, що були з ним разом, говорили, що він чи то в полон попав, чи загинув, а тільки тіла його не знайшли. За вісім повоєнних років вирішила й Матрьона сама, що він не живе. І добре, що думала так. Хоч і був би тепер він живий — так одружений денебудь у Бразілії чи в Австралії. І село Тальново, і мова російська зникали б з пам'яті його...