— Сидимо ми з мамою в хаті, і сестра тут же старшенька... Коли це німець як ударить, як ударить з літаків! Бомбами. Задвигтіла наша хата, і ми тремтимо всі... А я найдужче. Тоді мама вхопила з мисника пляшку, налила в кухоль горілки: "Випий, синку, не бійся. Усе випий!" Випив я — і не скривився. А мама нас за руки та з хати: "У яму,— каже,— ховаймося. В оту яму, що бомба вирвала". Попадали ми в землю розриту, накрила нас мама, як горобенят, собою...
Сеня викрешує вогню, припалює цигарку і дивиться десь далеко-далеко, крізь літа. Потім вертає думку назад і каже:
— І ти знаєш, лежав я в тій вирві, кругом ревло-гуркотіло, світа не видно, а мені тепло було, так тепло... І зовсім не страшно. Земля після вибуху гаряча, а тут ще мама... Ніколи мені після того не було так тепло.
— А мати жива ще?
— Немає. Палазя, сестричка, десь у селі... Та от ніяк не виберуся до неї. Поїдеш, а вона спитає: де твоя жінка, Семене, дітки?
Сеня потуплює очі на носаки своїх велетенських черевиків, а потім ураз жвавішає:
— Слухай, може, ти знайдеш мені якусь молодичку? То поїхали б разом, і ти з нами...
— Та ну вас...
І якщо хтось отут засміється, Сеня увесь паленіє і вергає важкими словами, неначе лантухами:
— Що? Думаєш, не приймуть, не зустрінуть? Брехня! Все село вийде зустрічати! Всі семафори позеленіють: Сеня їде! І всім, хто з ним,— зелена вулиця, ясно? Не віриш? Ну, то поїхали хоч завтра, сам побачиш!
— Поїдемо, поїдемо,— казали йому лагідненько, щоб якось утихомирити.— Скільки там того діла.
Однак знали, що Сеня нікуди не поїде. Бо соромиться. Соромиться, що прожив отак бовкун бовкуном. І хто добріший та чуйніший, намагалися не чіпати Сеню за живе, не ворушити його давню рану, а кому чужа вавка не болить чи просто ума на мізинець, той міг і підкусити. Хоч би й так, як Ілько Калапиндер, портовий диспетчер і Сенин же сусіда через стіну.
Ілько завжди ходив у темно-синій формі з жовтенькими личками на рукавах, підтягнутий такий, як морський офіцер, ну, куди там, не підступишся, а тут купив нові меблі, то покликав Сеню, щоб допоміг занести в квартиру. Сказано — зроблено. А якщо зроблено, то хоч-не-хоч став могорич. Сеня на цьому не наполягав, але підійшли ще хлопці, натякнули, що, коли не той, меблі розсохнуться. Ілько не пручався, бо таки любив і позадаватися, і незабаром у його квартирі усі вже браталися, казали, перебиваючи один одного, що вони сусіди, то й мусять жити по-сусідськи, бо немає більшої ганьби, як цуратися сусідів.
Сеня й собі намагався підкинути слово-друге у ту велику у ту братанню:
— Що вже Славов, мужик — сто процентів, і той підходить до мене та каже...
— Ти закушуй, Сеню, закушуй! — перебивав його Ілько, розпашілий од щедрості і доброти.— Робиш, як віл, то повинен і їсти за трьох. Це ми, інтелігенти, можемо обійтися лимонником.
— Буває, хе-хе,— догідливо усміхались Ількові.
— Ще й не таке буває.
— Я колись, пам'ятаю, пішов до кума...
— Так отож я й кажу,— вів своєї Сеня,— на що вже Славов, мужик — сто процентів...
Проте його ніхто не слухав (до чого тут Славов, якщо він не їхній сусіда?), і тоді Сеня як води в рот набрав. Схилився чолом на руку і, прикривши долонею очі, принишк. Не їв, не пив, про нього вже, мабуть, й забули, але тут раптом Сеня нагадав про себе обережним кашликом і тоненько заспівав:
На-лий ма-га-ти ста-кан ча-га-ю.
Бо я є-ге-ду у-їж-джа-га-ю,
На-лий ма-га-ти ста-кан ро-го-му,
Бо я е-ге-ду до при-йо-го-му.
Усі обернулись до Сені, дехто здивований, а дехто уже й собі хотів підтягнути забутої пісні, і тільки Ілько Калапиндер, чи то ображений з того, що в його хаті заспівали без дозволу, чи, може, його розсердило те, що Сени обірвав сусідські зізнання в любові, але Ілько спершу скис на обличчі, а тоді примружився й кинув:
— Мати, мати! Ти хоч би могилу її одвідав, а то тільки язиком плещеш. Сказав би, що стидно...
— Що? Кому стидно? — не второпав Сеня.— Мені? — показав на себе пальцем.
— Тобі, тобі, а кому ж?
— Та я, коли хочеш знати...
— Я як кажу, язиком тільки. Інших повчати. А сам? На себе подивись.
— Що — на себе?..— Сеня устав з-за столу. Він не ждав такого одвертого нападу і через те розгубився.
— Сам знаєш. От і подивись. І сестрі поїдь покажися. Хай знає. Але ж ти не поїдеш.
— Я?
— Ти, ти,— в'їдливо повторив Ілько.
— Та я поїду зараз же! — гримнув Сеня.— Ясно тобі? Зараз же поїду.
— Ну-ну, подивимось.
— При свідках тобі кажу!
— Дивись, не спізнися на поїзд.
— Ша, хлопці, ша,— пробували їх заспокоїти, та Сеня був уже коло дверей. Випростався, розправив плечі і, стиснувши пудові кулаки, трагічно виголосив:
— Што ж, веселітесь, он мученій послєдніх винєсті не мог!
Але вже не перепитував, чиї це слова, а рушив до себе швидким і від незвички незграбним кроком — ніби через колоди переступав.
Вдома Сеня став біля ліжка навколішки, дістав з-під нього старого, ще парубоцького чемодана з облупленими нікельованими ріжками, відкрив його — і звідти війнуло на Сеню солодкуватим, як із давньої скрині, пліснявим духом. Він закрив чемодана й сів на ліжко — як і годиться, перепочити на дорогу. Блукав очима по стінах, але вони були голі — ні за що й окові зачепитися, хіба на павучка подивишся, що так невтомно квітчав куток сивеньким снуваннячком.
І Сеня сказав йому, павучкові:
— Це б і тебе взяв із собою. Але одірви тебе від павутини — чого ж ти вартий без неї? Пропадеш.
Сеня сказав це лагідним, майже дитячим голосом. А потім узяв чемодан і вийшов на коридор. Ішов повільно, повагом — хай усі бачать, що він їде у рідне село. Да, їде! Розступіться, люди!
Дайте Сені зелене світло!
Повертався додому він пізно вночі. Останнім трамваєм. Нікуди Сеня, звісно, не їздив. Щоправда, на вокзалі він був: подивився на розклад руху поїздів, позаглядав біля кас, походив по перону... Ото і всієї поїздки. Тільки натомився. Так натомився, що якби розвантажив баржу, йому було б легше. У сто разів легше. Своїм коридором Сеня крався навшпиньки, і якби хто уздрів оддалеки цю могутню постать, що так боязко ступає на пальці велетенських ніг, то, мабуть, подумав би, що це істота з якоїсь далекої, ще невідомої нам планети. Але це був Сеня.