Мати

Страница 76 из 82

Головко Андрей

— Біда-таки, дядьку Мусію, з вами! їй-право! У вас і приказки навіть усе якісь непідходящі. А чого ви не скажете хоч би й так: сила й гори верне! До нашої мови це куди підходя-щіше. Де тая сила? А ми ж! Взагалі — робочий народ. Ого, дядьку, ще й яка сила! Тільки лихо наше, що ми ще не організовані як слід. Отаким нам треба бути,— стисне й покаже тугий, як вилитий, ковальський кулак,— а ми поки що он які,— розіжме кулак зовсім. Але зразу ж і передумає,— зведе докупи пальців хоч зо три, а мізинець і другий палець — одставить.— То однаково ж, не кулак іще!

— Пустяк діла!— хтось засміється з гурту.— А ти вже й ті пригни.

— Не пригинаються!— І Артем у тон відповість:— Якби ж це звичайні пальці. А то в кожному, вважай, мільйони народу. Теж, звичайно, трудящі, з одної-таки нашої мозолястої руки. А тільки несвідомі. Ті — попами в церкві "словом божим" та ладаном затуманені, ті — іншими балакунами задурені. Є їх усяких. І в робочих газетках про них пишуть. Яких тільки й немає,— усякої масті. Ось хоч би й нашого учителевого Павла взяти, з його ненькою Україною".

— Хіба й він з таких! А послухати — теж за народ стоїть.

— Да, "за народ". Слухати, теж треба не самими вухами. "Федот, да не тот!"

Павло Діденко у Вітровій Балці бував тепер не часто. Поки менший був, частіш-таки одвідував, а як підріс, то вже не завжди й час мав вільний. Окрім своєї науки, набирав іще "уроків" заради заробітку. Навіть і влітку не завжди був вільний: ставав за репетитора до якого-небудь "приготовишки" на виїзд, на дачу. Отак і проживав літо. І не сказати, що така вже скрута була в хлопця. Батьки, учителюючи обоє (тоді ж після суду Макара Івановича зразу й випустили з тюрми), забезпечували сина всім потрібним. Та як потреби були в нього все ж більші за можливості, то й мусив надолужувати, як міг. Хоч би й тими двадцятьма карбованцями на місяць, що давало йому репетиторство. Але не в самому заробітку була справа. Звичайно, й півсотні карбованців за літо — гроші, як на гімназиста, неабиякі. Насамперед міг краще одягтися ("по одежі зустрічають..."— цю половину прислів'я особливо затямив собі Павло). Міг іще дозволити собі чимало приємностей — крісло в театрі (замість гальорки), дорогі цигарки ("для солідності").

Проте навіть не це було головне,— не заробіток,— що спонукало його влітку навіть відмовляти собі у відпочинку. Саме життя на дачі вабило його дуже. Куди більш, як гостювання ціле літо в батьків у глухій буденній Вітровій Балці.

Ще перші дні по закінченні навчання в гімназії, як стануть уже роз'їздитися товариші на канікули по домівках, закортить і Павлові додому. Таки й поїде разом із Чумаком на кілька днів, передбачливо зарані вже діставши собі роботу на виїзд. Погостює трохи в батьків, але не затримається довше: нудно. Одвик якось од села, та й час такий — косовиця, як вимерло село. Дома теж —"мухи дохнуть" від нудоти. Мати подалась дуже і все собі з кашками та клізмочками (відколи батько вийшов з тюрми, це вже двоє було малих, а знову вагітна). Дуже змінився й батько. Постарів ніби, чи, може, що відпустив бороду та ходив у довгополій, з сирового полотна, сорочці під пасок і босий. Пропахнув медом та вощиною. Більше на пасіці в шкільному садку й пропадав. Своїми розповідями про спостереження над життям бджіл він-то найбільше й допікав Павлові. Павло як гість мовчки терпить, звичайно, хіба що схитрує якось.

За тиждень такої родинної "ідилії" йому ставало вже зовсім нудно.

Збирав речі, дуже жалкував, звичайно, при тому перед батьками, що ніяк не можна далі залишатись, та й від'їздив з дому просто в Соснівку, що під містом, до Дорошенків на дачу. І тут уже відчував себе дійсно, як риба у воді.

Особливо імпонувало йому в Соснівці відчування легкості, безжурності дачного життя, як безперервного з дня у день бучного свята. Саме таким, на Павлову думку, неодмінно й повинне бути життя, щоб варт було заради нього "підошви стоптувати". Звичайна річ,— не для всіх, для обраних долею. Вірніше — хто сам зумів проштовхатися до її щедрої руки. На свої лікті Павло надіявся. Щоправда, рівняючи себе з багатьма, часто доводилося йому ще відчувати свою неповноцінність. Та тішив себе, що молодий, що все життя ще попереду. Хоча разом з тим вважав би за злочин проти самого себе пропустити, не використати найменшої можливості й зараз. А можливості, зокрема й тут, на дачі, як здавалось йому, були виняткові. Насамперед, тут легше було зійтися з декотрими товаришами по гімназії, що їх чимало з батьками жило тут і що в місті з ними ніяк не вдавалося стоваришуватись. Тут уже щастило навіть у декого бувати в домі, познайомитися з родиною, а головне — якщо були в кого — з сестрами. Історія з Людмилою Галаган, що так взаємини з нею і не зайшли далі "шапочного" знайомства, не обезнадіювала хлопця. "Дарма, є якась серед них і моя!"— казав собі, розуміючи під цим дуже приємне — не зараз, звичайно, в перспективі — поріднення через дочку з якоюсь багатою і взагалі імпозантною родиною. Але для самої перспективи, звичайно, жити не міг. Тож поряд з тим були й інші підходи до інших жінок. Такий уже вивих був у хлопця — підвищена цікавість до них. До того й самі умови на дачі сприяли цьому якнайбільш. І безділля, і багато вродливих жінок, що кроку не можна ступити, щоб не зустрітися з ними — на луках, на річці, в бору... Та й, врешті, сама обстановка в домі у Дорошенків.

Якщо й раніше, в часи своєї найактивнішої політично-громадської діяльності, Сава Петрович не цурався й розпусти, то зараз вона стала єдиною його "стихією". В роки найбільшої розгубленості та матеріальної скрути (особливо після заборони його історичних картин), в роки зневір'я саме у ній знайшов він для себе і втіху, і зміст, і філософію життя та, кінець кінцем, досить-таки непоганий заробіток. Малював картини. Пік, як коржі. Цілими днями товклися в нього натурщиці з місцевих дачниць. За якийсь місяць і тут уже на дачі майже всі стіни в робочій кімнаті були завішані ескізами, а то й готовими картинами. І всі на одну тему, вічну, як саме життя,— кохання. Проте цей термін тут уже був, власне, і недоречний. Щось безумовно порочне й хворобливе було в усіх отих гримасах, позах майже всіх постатей, і особливо жіночих, на картинах, до того ж поданих о naturel, як казав автор, чи в кращому випадку— напівголими.