— Хочу, мамо, женитись.
— Про мене, сину,— навіть зраділа мати і, зразу ж догадалась, кого він на думці має.— Христя дівчина славна. Аби тільки віддав батько.
— Віддасть,— значущо всміхнувся Остап.
Але Євмен Скоряк дочки не віддав. Хвалились старости, що навіть був і похвалив молодого Остапа: що й розумний, і працьовитий, а хліба таки й не обмінив34. Не хочу, мовляв, щоб і дочка старців плодила. Хватить того, що ми їх наплодили досить. Та й до того, вже ніби як і просватана Христя, старостів, мовляв, іще не було, а перепитував. Остап догадався, про кого це мова. Сама Христя хвалилась учора, що Легейдин Карпо чіпляється. Нібито і сто карбованців Легейда старий позичив батькові на землю — сватаються. Та ото й сама Остапа квапила старостів швидше слати, щоб уже й не чіплявся ніхто. Та й тягти далі вже ніяк: баби, звісно які,— долічаться — і так уже сорому не минути. І, отже, не вийшло нічого із сватанням. Проте Остап не дуже занепав духом з оцієї невдачі: згадав щось та й заспокоївся трохи. Нехай, покомизиться трохи старий, а як похвалиться Христя, то, бреше,— віддасть.
Але й цього разу помилився Остап. Не знати, чи похвалилася Христя батькам, та певно ж — почув Остап, що бив дуже Євмен дочку, нікуди не став пускати. Щоночі, як уже не ворожить парубок навколо двору, викликає-гукає, Христя не виходила. Потім невдовзі прочув, що старости були од Легейди, що й рушники подавали. А за тижнів два, саме зелених свят, і весілля нібито гратимуть.
Зажурився Остап. Що таке сталось — не втямить, а Хрис-ті ніде не спіймає. І врешті якось-таки випало — побачив Христю з городу: видко, білила полотно в березі — ішла левадою з шматтям на коромислі, стежкою повз їхній тин. Остап і перестрів її. "Здрастуй, Христе".— "Здрастуй, Остапе". Ішли поряд — вона стежкою за тином, а Остап по цей бік тину своїм городом. Довго не знали, що заговорити, тільки дихали обоє важко. Перший Остап: "Так, значить, Христе, заміж ідеш. Що ж, чи й'мені калача ждати, чи так прийти — некликаному?" Дівчина нічого на це, тільки ще нижче схилила голову. Остап лютів: "Ёге ж, хоч молода, та розсудлива: чим за старця іти, краще за прасола — грошовитий!" Христя підвела голову, і подивилася на Остапа сумно-сумно, й зітхнула. "І ти, Остапе, на мене!"— й заплакала. Говорила крізь плач: "Та на мені, любий, живого тіла немає — один суцільний синець. А що од Карпа ще буде, як візьме та дізнається. А потім як іще й дитину приведу після весілля на восьмому місяці".
Думала викрастись. Але хіба ж проти волі батькової можна йти. "Прокляну",— кажуть. Саме на цьому Остап город свій перейшов і вперся в тин — хотів переплигнути, але Христя помітила це і заперечливо хитнула головою "Не треба, Остапе. Не буде вже так, як не судилося. І вночі не викликай. Не муч ні себе, ні мене дарма". А затим уклонилася — "прощай" — і пішла стежкою, не оглядаючись навіть. Ні, огляну-лась-таки. Біля верби стала й прихилилась до неї. Остап — через тин. Але тої ж хвилини Христя зірвалася з місця і швидко подалась левадою додому.
Зажурився ще тяжче Остап після цього. Може б, у роботі забувся, а воно час такий — роботи ніякої гарячої: обсіялись, а косовиця ще не підійшла. Нудився, сердешний, та й що не день ближче до зелених свят, то тяжче. А врешті й не зміг далі: саме напередодні свят налагодив косу, харчів торбу та й подався з дому.
Повернувся аж восени. Чорний од смаги й худий. Грошей приніс тридцять карбованців. І спокійніший уже,— видко, уляглось трохи. А проте чи не за першим словом і спитався за Христю — як живе. Мати сказала, що знала: вийшла ж отоді-таки заміж. Живуть погано — з першого ж дня, либонь, бити чоловік став. Не знати, за що — хто зна, чужа хата покришка. Остап довго мовчав, а врешті махнув рукою.
— Ех, каже приказка: кожен чоловік кує своє щастя. Чорти його кують, а чоловік тільки у міх дме.
Тієї ж осені Остап і собі засватався: Мотрю Прядчину. Гщо йому сталося! Навіть і мати відговоряла була: чи ж нема йому інших дівчат — і старувата вже Мотря та й з дитиною. Але Остап на це не зважав.
— Для мене, мамо, як не Христя, то вже однаково хто. А що дитина в Мотрі — дарма, рік-другий, та й пастух уже свій. А десятина приданого з конячиною — і зовсім річ непогана. Атож. На трьох десятинах із своїм тяглом тепер уже можна буде і плани планувати.
Та й оженився-таки. А оженившись, мерщій узявся за свої плани злидарські. І що вже було од них усім. Сам робив, як віл чорний, і Мотрю "запріг"— аби здужала, без випрягу. (Першу дитину отак на степу під полукіпком і народила.) Та було й матері старій, і Орисі малій. Та не було їм ні радості ніякої в житті, ні втіхи. Хіба що Остап потішить коли:
— Нічого, виб'ємось у люди — легше стане. А поки зі злиднів виліземо — роби, хоч перервись. Та й, коли вже перервався,— ізв'яжись мерщій та й знов роби.
І сам був справді якийсь вузлуватий. Неначе справді не раз переривався та зв'язував себе.
А Артем тим часом робив у кузні. Виріс за оці роки — хоч і молодий був на літа, а на зріст уже цілий парубок: у батька вдався — рослявий і на лиці змужнів. Од постійної важкої роботи, від натуги м'язи на лиці виступали тепер іще виразніш, а брови завжди тісно докупи зведені. І це робило лице його не по літах мужнім і суворим.
Але хоч яким стомленим вертався Артем із кузні, після вечері — всі вже й спати повкладаються,— а він хоч годину посидить-таки з книжкою. Не забував батьківську науку: "Учись, синку, то буде світ перед тобою ясний та широкий!"
Трудно було йому. Славині книжки, що передала їх дівчина отоді через матір, ще подолав. Гришко Саранчук допомагав. Потім став брати у Макара Івановича підручники Павлові. Тепер уже доводилось добре натужитись. А головне (хоч теж були деякі цікаві: "Географія"— ширша, аніж у сільській школі, або "Фізика"), не було тієї, котру шукав і яка, знав це,— повинна десь бути. Про революцію, про робітників — як вони борються, як живуть. "Не може бути такого,— думав собі,— щоб і дядько Федір, і отой; що приїздив тоді, Славин брат, Григор Супрун, без отаких книжок навчилися. Та бач, і привозили дещо, значить, є!" Останню листівку з отих, що мати тоді привезла з міста, зберігав хтозна й доки, напам'ять вивчив. Але що ж та одна сторінка, якби цілу книжку!