Другим у списку був Юхим Гармаш. Не обізвавсь. (Відзначив щось офіцер у списку.) Далі — Саранчук Гордій. (Зробили те, що й з Цигулею.) Потім отак і пішли один по одному: Муха Гарасько, Скоряки обидва, Гарячка, Кондратенко...— чоловік з двадцять, не менш, отако ж побили, а потім закинули в "холодну".
До самого обіду тривало це мордування. Може б, ще, та мабуть, саме про обід згадав начальник — поглянув на годинник і затим сказав щось панові ротмістрові. Той махнув козакам рукою. А потім звернувся до натовпу й наказав розходитись по домах. Тільки тікати з слободи нехай ніхто не здумає,— на місці, як собаці, куля буде. Та щоб негайно розібрали по всіх вулицях і на греблі загороди. І зразу ж у економію все пограбоване щоб знесли назад. До захід сонця щоб це було зроблено. Бо вночі жодна душа щоб ні з хати ногою.
А вранці завтра, може, і вночі, трусити будуть. Де тільки знайдуть аби що — нехай не ремствує! Все!— махнув стеком. — Пашлі вон, сволоч!
Народ став розходитись. Дехто з жінок, чиїх чоловіків не було оце на майдані і не було дома теж, з плачем, убиті горем, кинулись по селу на розшуки. А то всі просто з майдану рушили до греблі, до маєтку, на кутки — на загати по вулицях: розбирати їх.
Найраніше закінчили на греблі, бо там найбільше народу робило: гребля найшвидше потрібна була. І тільки прочистили дорогу, зразу й повалили з усього села цілі валки з князевим добром: вели худобу, тягли самотужки сани, несли на горбах мішки, клунки із збіжжям, везли на маленьких санках цілими родинами — з жінкою впрягшися, а діти підпихають. Аж земля стугонить, такий на греблі натовп, тиснява, галас. Збоку глянути — неначе тікає народ із села та поспішає, боїться, що не вихопиться. От мовби тільки зайде сонце, і зразу слобода западеться.
До захід сонця вітробалчани й управились. А тільки смеркати стало, уже ні душі не було надворі — всі поховались по хатах. Не горіло по хатах світло цього вечора. Хіба що в центрі села,— у волості, у попа, ще у декого. І тільки на майдані, в центрі села, й голоси чути. Саме біля волості перевірка була козакам та драгунам. Потім співали "спаси господи" й трохи "під ногу" пісень. Дуже крикливі голоси у темряві серед гвалту собачого горлали лунко:
Не жури-ися, цар росє-єський, Ми Росє-є-є-ї не дадьом, Ми враго-ов всех повою-уєм, А кото-о-орих в плен возьмьом31.
Потім стихли пісні. І вже тільки собаки сполохано ґвалтували по селу на всіх кутках — над яром, на Новоселівці, на Гончарівці, на Белебені. Протупотить роз'їзд по вулиці й стихне. Десь за околицею, чути, перегукуються вартові. І знов тиша. І раптом десь на селі в темряві шарпнеться зойк і як ножем шимене ніч.
Два дні простояли козаки в Вітровій Балці. Наробили, наробили. Такого страху, такого лиха, такого горя, що за два дні вітробалчани зазнали,— коли його й видихати! Побили, забрали, понівечили, погвалтували.
Правду казав отой городський отоді: "Прийдуть, нароблять, як у завойованій країні".
Та от третього дня рано заметушились.
До схід сонця вже були на майдані, зібралися всі й вишикувались. Народу зійшлося, але на майдан не пускали нікого, стояв народ по дворах оддалік, по вулицях і дивився на майдан... Менш їх було зараз: од сили з півсотні. Либонь, іще серед ночі частина виїхала на Піски. Дехто нібито навіть чув був перед світом і позавчора. Отак нароблять і в Пісках. А потім, либонь, на Щербаки рушать та й прямо в місто. Хто зна, що вони з арештованими робитимуть. Цікаво людям, а в рідних аж серце мліє: чи не заберуть, чи залишать тут, чи відпустять? Не видко було ніде їх, мабуть, іще в "холодній". Та ось незабаром вивели їх на майдан і зразу оточили з усіх боків. Підвезли од лікарні сюди ж Невкипілого та коваля — поранених, на санях. А до них посадовили й Хоменка.
Заголосили жінки.
— Та куди ж ви їх забираєте? Та куди ж ви їх дінете? Та бодай же з вас кожен матері-дітей своїх не побачив! Як ви людського горя не бачите!..
Але козаки на це не звертали уваги, ніби й не чули того. Курили собі, розмовляли, навіть час од часу чути й сміх було. Але були й такі, що сиділи по конях мовчазні й понурі, в задумі погладжуючи коня чи пальцями плутаючись у гриві.
Голосили жінки. Та хоч би ж знали були отаке, що з собою забиратимуть, хоч би хліба були захопили та на шию абищо — душу ту загорнути. Бач, гнуться як — побиті, голодні й холодні. Кому близько було додому, таки збігали — принесли щось там. Але однаково козаки і близько не підпускали. Тільки на майдан ті поткнуться, зразу й насядуть на них —
"не ходіть!". А як не слухали крику, вусатий з хрестами драгун наказав кільком — кинулись троє кіньми розгонити. І всі в одне —"ніззя!". Тільки хіба що трохи по-різному: один з лайкою, ще й нагаєм по спині, другий байдуже, а третій — трохи розгублено й лагідно, наче сам просить —"ну, та ніззя ж". А його жінки хапали за стремена, плакали й благали хоч передати,— дарма.
Нарешті з попового двору вийшло начальство й сіло в сани. Рушили. Спереду тихо їхали сани, за ними козаків кілька, потім трохи оддаль вели під голими шаблями з усіх боків оточених селян. А ще оддаль сунули вулицею і отак пішли слідом жалібним походом з плачем, з тужбою — вся Вітрова Балка.
Аж за саму околицю йшли, не відставали. А за околицею стали й довго дивилися їм вслід. Уже й у шелюги в'їхали. На горбі виткнулись іще на коротку хвилинку, ніби востаннє на прощання, щоб глянути на село,— аж навшпиньки сп'ялись, а далі зразу й пропали за горбом.
А того ж дня по обіді вітробалчани заховали забити^с. Отак в одну яму й опустили всі одинадцять трун: шестеро чоловіків, три жінки (одна сама на себе руки наклала — збезчещена, Скерякова Євменова найстарша дочка) та двоє дітей, що першого дня кіньми стоптали.
На кладовищі що вже наплакались, що вже натужилися. Надвечір, як додому вернулись, кожна не в силі вже була ні плакати, ні на ногах устояти. Абияк упорала дітей помацки в темряві, не світячи світла, а потім зразу й сама знеможена впала ниць. І було пусто й холодно в хаті, і тихо, як у домовині. Тільки надворі в стрісі шарудів вітер та голодним вовком завивав у димарі.